Читати книгу - "Привид"

будемо псувати ваш елегантний костюм, еге ж?

У шафі Харрі знайшов светр та джинси, які були йому якраз. Однак, вочевидь, колишній чоловік Ізабель мав маленькі ступні, бо Харрі не зміг знайти собі підходящого взуття, аж поки в глибині шафи не натрапив на розтоптані армійські кросівки.

Коли він знову з’явився у дворі, там його вже чекала Ізабель з двома засідланими кіньми. Харрі відчинив з пасажирського боку дверцята свого орендованого авто, сів, висунувши ноги назовні, і перевзувся, залишивши устілки на долівці автомашини. Простягнувши руку до відсіку для рукавичок, він дістав звідти свої сонцезахисні окуляри.

— Я готовий.

— Це — Медуза, — сказала Ізабель, поплескавши по морді велику гніду кобилу. Ольденбурзька порода, ідеальна для дресирування. Їй десять років, і вона — вожак табуна. А це — Бальдер, йому п’ять років, мерин, тому він слухатиметься Медузу.

Вона подала йому віжки Бальдера, а сама легко заскочила на Медузу.

Харрі вставив ліву ногу в ліве стремено, піднявся у сідло, і кінь, не чекаючи команди, жваво рушив услід за Медузою.

Харрі трохи применшив власні заслуги, коли сказав, що їздив верхи всього один раз, але цей кінь дуже відрізнявся від неквапливої й непохитної, як лінкор, старої конячини діда. Йому довелося балансувати в сідлі, а коли він притискався колінами до нешироких боків коня, то відчував його ребра та рух його м’язів. А коли Медуза прискорилася стежиною, яка йшла через поле, а Бальдер також пришвидшився слідом за нею, Харрі здалося, що під ним — гоночний кінь з «Формули-1».

Наприкінці поля вони виїхали на стежину, що губилася в лісі і вела до кряжу пагорба. Там, де стежина огинала дерево, Харрі спробував скерувати Бальдера ліворуч, але кінь проігнорував його команду і пішов слід у слід за Медузою праворуч.

— А я гадав, що вожаки табуна — це жеребці, — сказав Харрі.

— Як правило, так воно і є, — відповіла Ізабель через плече. — Але все залежить від характеру. Сильна, амбітна та розумна кобила здатна взяти гору над будь-яким жеребцем, якщо забажає.

— А ви маєте таке бажання.

Ізабель Скоєн розсміялася.

— Звісно. Якщо ти чогось бажаєш, то доведеться змагатися. Політика — це вміння здобувати владу.

— І вам подобається змагатися?

Він побачив, як вона знизала плечима.

— Конкуренція — це природно. Це означає, що рішення приймають найсильніші й найкращі, і ці рішення йдуть на користь усього табуна.

— І розумна й амбітна кобила сама вибирає, з ким їй паруватися?

Ізабель не відповіла. Харрі не спускав з неї очей. Її спина була гнучка, як лозина, а тверді сідниці наче масували кобилу, легенько рухаючись з одного боку в другий разом із легенькими рухами її стегон. Вони виїхали на галявину. Світило сонце, а внизу, під ними, виднілися пухкі шматочки туману, розкидані по сільському краєвиду.

— Нехай коні відпочинуть, — сказала Ізабель Скоєн, вибираючись із сідла і спішуючись. Після того, як вони прив’язали коней до дерева, вона лягла на траву і кивнула Харрі, щоби він зробив те ж саме. Він сів поруч і поправив свої окуляри.

— А ви впевнені, що це — окуляри для чоловіків? — піддражнила вона.

— Їхня функція — захищати від сонця, — відказав Харрі, дістаючи пачку цигарок.

— Мені подобається.

— Що вам подобається?

— Мені подобаються спокійні й впевнені в собі чоловіки.

Харрі поглянув на неї. Ізабель сперлася на лікоть і розстебнула ґудзик на своїй блузці. Він сподівався, що його окуляри достатньо темні. Вона посміхнулася.

— Отже, що ви можете мені розповісти про Густо? — спитав Харрі.

— Я люблю чоловіків, які є щирими й непідробними, — відповіла вона. І її посмішка стала ширшою.

Повз них продзижчала коричнева бабка, здійснюючи, можливо, свій останній осінній політ. Харрі не сподобалося те, що він побачив в очах Ізабель. Те, що бачив безперервно відтоді, як приїхав до неї на ферму. Очікування насолоди. А не зацькований вираз людини, якій загрожує скандал, здатний зруйнувати її кар’єру.

— Я не люблю фальші, — продовжила Ізабель. — Наприклад, мені не подобається, коли блефують.

В її підфарбованих синім очах світився тріумф.

— Як ви вже здогадалися, я зателефонувала своїй людині в поліції. І на додачу до розповіді про легендарного детектива Харрі Холе, мені також повідомили, що жодного аналізу крові у справі Густо Ганссена не здійснювалося. Вочевидь, зразок був знищений. Тому немає нігтів, під якими була кров, що співпадає з моїм типом крові. Ти блефував, Харрі.

Харрі запалив цигарку. Відчув, що ані його щоки, ані його вуха анітрохи не почервоніли. Подумав: «Може, я вже застарий, щоби червоніти від сорому?»

— Гм, якщо твої контакти з Густо обмежувалися кількома безневинними бесідами, то чому ти так переполохалася, коли я сказав, що кров послали на аналіз?

Ізабель хихикнула.

— А хто сказав, що я переполохалася? А може, мені просто захотілося заманити тебе сюди? Природою насолодитися і таке інше.

Підтверджуючи, що він і справді був застарий, щоби спалахувати ніяковим рум’янцем, Харрі ліг і випустив дим у неправдоподібно блакитне небо. Заплющив очі і спробував знайти якісь серйозні причини не займатися сексом з Ізабель Скоєн. І знайшов таких причин багацько.

— І що ж тут поганого? — спитала вона. — Я кажу тільки те, що я — самотня доросла жінка зі своїми природними потребами. Це не означає, що я легковажна. Я би ніколи не стала зв’язуватися з тим, кого вважала б не рівнею собі. Наприклад, з Густо. — Харрі почув, що її голос наблизився до нього. — Зате з високим дорослим мужчиною… — Вона хтиво поклала свою руку йому на живіт.

— А ти з Густо лежала отак, як ми зараз лежимо з тобою? — тихо спитав Харрі.

— Що?

Харрі сперся на лікті і кивнув на свої блакитні кросівки. — Твій гардероб повен недешевого чоловічого взуття сорок другого розміру. А оці шкарбуни виявилися там єдиними, які мали сорок п’ятий розмір.

— Ну то й що? Хіба раніше до мене не міг завітати гість, який носить взуття сорок п’ятого розміру? — Її рука погладжувала живіт Харрі вгору і вниз.

— Ці кросівки були зроблені певний час тому для Збройних сил, а коли армія перейшла на нову модель, увесь запас, що був на складах, передали благодійним організаціям, які, в свою чергу, роздали ті кросівки нужденним людям. Ми в поліції називали їх наркоманські шкарбуни, бо їх роздавала Армія порятунку в кафе «Сторожова Вежа». Звісно, виникає запитання: як це випадковий гість примудрився забути свої кросівки сорок п’ятого розміру? Очевидне пояснення, мабуть, повинно бути таким: він, скоріш за все, поміняв їх на нові.

Ізабель Скоєн кинула