Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

чимось незвичним. Для того, щоб ця гостинність повернулась у 1940-ві рр., потрібен був Сибір[462].

Польська держава поглибила поділи й підтримала модерне розуміння польської нації. У повоєнний час хаос і переселення людей дуже сприяли втіленню таких задумів. Коли п'яту частину довоєнного населення було вбито, чверть усіх сіл знищено, третину мешканців переселено чи переміщено з інших територій, а половина культурних центрів (Львів і Вільно) потрапила до чужих рук, місцева лояльність важила менше, ніж мала би, а свіжі спогади, навпаки, — більше. Грунтовні дослідження повоєнних років свідчать про одночасність процесів становлення робітничого класу в Польщі та створення польського пролетарського націоналізму[463]. Індивідуальний досвід часів війни забезпечив матеріал, з яким працювала нова держава, і часто він був достатнім чи навіть самодостатнім[464]. Люди ж змінюються по обидва боки барикад: мабуть, немає досвіду, який би націоналізував більше, ніж бути одночасно і катом, і жертвою чисток. Тож такі люди мали щось для пам'яті, а щось для забуття, щось для скорботи та щось для виправдання.

СПРОЩЕННЯ ТА НАЦІОНАЛІЗАЦІЯ

Ми можемо спостерігати за тріумфом модерного націоналізму в комуністичній Польщі на прикладі територіальних спільнот. Наприклад, «волинян» сьогодні вважають найзатятішими польськими націоналістами, хоча до 1939 р. вони про подібне навіть і не думали[465]. Лемки (чи їхні діти й онуки) сьогодні є частиною українського громадянського суспільства у Польщі, що, знову-таки, було немислимо до війни. Окрім того, сьогодні саме націоналізм становить головний напрямок в українському політичному житті в Польщі, чого раніше ніколи не було. Згадаймо також десятки тисяч українських селян, що скористались із різанини поляків на Волині, чи десятки тисяч поляків, переселених до Південно-Східної Польщі після операції «Вісла». Волинські українці, що сьогодні відмовляються згадувати про знищення польських сіл, подібно до польських священиків, які сьогодні руйнують українські цвинтарі в Південно-Східній Польщі, таким чином затирають своє минуле.

Що ж сталося з такими селами, як уже згадувана раніше Добра Шляхетська? Після шести століть існування як особлива місцева реальність і після десятиліть відносної байдужості до модерних національних ідей, у 1939–1947 рр. Добру було важко впізнати. Спочатку, в 1939–1941 рр., радянська влада депортувала звідти українців, звинувачених у «колабораціонізмі» з міжвоєнною польською державою. Потім, в 1942–1943 рр., німці вбили майже всіх євреїв, а також відправили до Аушвіцу українських націоналістів і комуністів. По тому, в 1944–1945 рр., УПА вбивала несхильних до співпраці українців і поляків, яких підозрювала у «колабораціонізмі» з новою владою. Після цього, 6 січня 1945 р., батальйон польської армії викрив у Добрій підрозділ УПА; українські вояки втекли, а поляки стратили двадцять шість селян. Нарешті, в 1946 р. радянська влада переселила половину вцілілих, а в 1947 р., під час операції «Вісла», польська влада переселила іншу половину; вісімдесят селян були інтерновані до концентраційного табору Явожно, і одна жінка з Доброї народила там дитину.

У Добрій, як і деінде, насильницьке приписування національних характеристик сіяло розбрат. Можемо припустити, що люди, які знайшли тіло чотирнадцятирічного хлопця, замордованого вояками УПА за колабораціонізм, вже ніколи не будуть такими, як раніше. Так само, як і двадцятиоднорічна дівчина, що бачила, як польські вояки вбили на Різдво її батька. Перебільшенням буде стверджувати, що саме війна націоналізувала Добру, що до війни в ній не було й згадки про національну діяльність і що всі її вцілілі колишні мешканці вже мислили себе винятково українцями або поляками. Доречніше буде сказати, що досвід війни нейтралізував ранньомодерні можливості самоідентифікації й активував модерніші. А оскільки модерна нація несе з собою певну лексику, то однією з таких нейтралізованих ранньомодерних ознак є можливість говорити про довоєнні часи своєю повоєнною мовою. Теперішнє розуміння «поляків» та «українців» проникає в історії вцілілих, хоч ті одразу й додають, що перед війною ці слова значили щось відмінне[466].

Хоч наскільки жахливим є випадок Доброї, він непорівняний з долею інших польських поселень на Волині, стертих з лиця землі у 1943 р. Пригадаймо хоча б Глибочицю, яку ми вже згадували у восьмому розділі. Рішення УПА знищувати в таких місцях усіх залишило у свідомості тих, хто врятувався, ще чіткіші образи. На світанку 29 серпня 1943 р. один місцевий хлопець, прокинувшись в родинній стайні, де він провів ніч, побачив, як українці оточили в полі його батька. Один з них вдарив п'ятидесятишестирічного чоловіка серпом ззаду по голові: той поточився, опустився на коліна, потім впав у конвульсіях і помер. Хлопець бачив, як його сорокатрирічна матір, лементуючи, кинулась до свого конаючого чоловіка, їй наказали зупинитись, після чого один українець прицілився й вистрілив, а інший добив її на землі ударом серпа. Інша сільська дівчинка повернулась того ранку додому й побачила відрубану голову сусіда, що котилась землею, дитя, яке вбили, вдаривши головою об стовп, та інших селян, забитих вилами та серпами. Криючись, вона дісталась до своєї хати у той момент, коли до смерті били її одинадцятирічну сестру; решта рідних уже були мертві[467]. Іншим разом, 12 квітня 1944 р., УПА знищила Гучіско, польське село на схід від Львова. Повернувшись, місцева мешканка побачила повішених на деревах чоловіків: їх шкіра звисала з тіл, а серця були повиривані з грудей. Інші мертві чоловіки, жінки та діти лежали на землі, обгорілі й спотворені настільки, що їх неможливо було впізнати. Вона знайшла свого малого синочка лише за окрайцем хліба, який поклала йому до кишені вранці[468]. Саме з такими спогадами поляки втікали з Галичини.

З огляду на це вражає, що поляки, які вижили під час терору на Волині й у Галичині, пригадуючи ті часи, інколи говорять про речі, що стираються, коли їхні імена перетворються на статистику, а особисті оповіді — на офіційні історії[469]. Згодом саме ці незабутні індивідуальні спогади посприяли національному забуттю[470]. Вивчаючи їх, бачиш хибні складові національної пам'яті, а також те, як колективні страждання невідворотно створюють взаємопов'язані міфи. Навіть якщо жертви етнічних чисток, як це інколи буває, зберігають відчуття подвійної ідентичності чи можуть розповісти якісь особливі історії, що трапляється доволі часто, їхні свідчення незмінно зводяться до найзагальніших і найстрашніших речей, що побутують у національній памяті. Переоповідання та переписування підточує й очищує. Перетворення таких місць, що існують у Польщі до цього часу, як Добра, чи навіть більшою мірою руйнування польських поселень на кшталт Глибочиці та Гучіско (які зараз були б українськими, якби вціліли), усували перепони для творення спрощеної національної історії.

Депортації, вивищуючи націю над краєм, підготували грунт для появи міфів. Хоча людей депортували на підставі виданих після 1939 р. нацистських чи радянських ідентифікаційних документів, де вказувалась національна належність, ці документи не обов'язково відображали модерну національну ідентичність. Хай там як, досвід депортацій підтверджує національну ідентичність не лише через етнічну природу свого втілення, а й своїми соціогеографічними наслідками. У 1944–1946 рр. і поляків, і українців переселяли до чужих країв, але на рівні нації — в знайомі місцевості. Лемкиня, яка опинилась у Львові після Другої світової війни,