Читати книгу - "Зібрання творів"

А ти, як гілочка бузку,

наснилася мені.

Лиш бачу я імлу,

але обличчя – ні.

Лиш чую пахощі твої

і погляди твої,

і обвеселені гаї,

і співи-солов’ї

мов за свічадом, у тіні,

в найглибшій глибині

тебе я чую, мов у сні,

але обличчя – ні.

Далеко стежка пролягла,

побігла в небеса.

І мерехтить у два крила

твоя сумна краса.

А там, по сніговій габі,

тонкий пташиний слід.

Я повертаюся тобі

холодний, ніби лід.

І щастя й біль. І день і тьма.

І спека і мороз.

О Боже, кращого нема

за сто твоїх прогроз,

коли ти любиш і таїш

батьківський щирий сміх.

Знеси ж, благаю, до узвиш

цей хор жалоб моїх.

14.6.

* * *

Така пустеля моря і пісків

та пляжу, аж мосянжного від люду.

І коляться мої порожні груди

уламками давно забутих днів.

Ропава рінь стікає, мов вода,

отерпла і усохла од чекання.

Покам’янила віку струмування

припливів і відпливів череда.

Така пустеля опадає світ,

умовклий, перетлілий і оспалий,

і лиш рядки, що на папері стали,

карбують день-у-день твердий граніт.

14.6.

* * *

І обпоїла нас цілюща смерть,

і провела за руку, щоб за краєм

живого існування ми жили,

не відаючи, що нестерпний простір,

переступивши нас, переступив

самого себе – за найдальші межі,

і, втративши себе, утратив нас.

І, живучи в пустелі існування,

не витримавши вічності огрому,

що наломився на охлялу душу,

ми стали рятуватися од світу,

мов од наслання. І гріховні думи

гризуть нас ізсередини. І так

під панцирями вимерлого світу

і вимертвілої душі душа

сховалась, плюскла: поживи під сподом,

коли тороси вікових невір

наломлюються із узвиш. Таємно.

Бо обпоїла нас цілюща смерть.

Як древні вогнища спередвіків,

ми дотліваємо. У невідоме

дорога найдорожча. І по ній

ступай, не знаючи, нащо і прощо,

бо так забута доля прирекла

і призначила і кудись пропала.

І обпоїла нас цілюща смерть.

15.6.

НА НЕЗАБУДЬ – ДРУЖИНІ

Зустрінемося нині уночі,

коли засну я. І зі сну у сніння

твоє самотнє прийду, з туги синій.

Зустрінемося нині уночі.

Лише не жур мене і не клени,

що я, мов янгол із крилом підбитим,

сколошкав сон твій, люба, і пригнітив.

Але не жур мене і не клени.

І разом розтроюдимо біду

і будем пити смертні алкоголі.

Там, де чотири вітри бродять в полі,

чекай мене, кохана, я прийду.

15.6.

* * *

О, зрадь мене, земне тяжіння!

І вознеси повище хмар

і поверни забутий дар

сподобитися воскресіння

по той бік спогаду. Отам,

де вирнула по той бік світу

ота, що від очей укрита,

передовірить нас вікам.

15.6.

* * *

Синочок спить, порозметавши ручки,

дружина бачить свій розмитий сон,

і тільки материнські білі пучки

все шлють кудись волання чи прокльон.

Допіру сонце вибилось пораннє,

поранній щебет вітерець доніс,

а ти, неначе парашут, завис,

і в розтривоженому існуванні

кудись летиш, підвладний не собі,

а теміні, призначенню і долі,

летять довкола душі охололі -

чи то у радості, ачи в ганьбі.

Здається, в цілім світі ти один,

сколошканий зі сну тяжким видінням,

що Богом наслане, мов благостиня,

і сниш явою: мати, жінка й син.

І тільки Україна, ставши тінню,

ще творить всесвіт з вікових руїн.

19.6.

* * *

Наснився син, і море, і лагуни,

і синій сміх, і золотий пісок,

і твій, кохана, граціозний крок

при самім березі. Неначе гунни,

кошлаті хвилі просто в душу б’ють,

і вже тобі – ані передихнути.

Дарма, що без гріха і без покути -

ставай на довгу – далі смерті – путь.

Лиш перед тим – на окраї світів,

на окраї всеможної печалі

посидьмо разом і рушаймо далі,

де Пан-Господь нам зорі посвітив

зненацька і звабливо. Де дорога

повзе, немов гадюка, вздовж води.

Ступаю в слід. Куди ж твої сліди

прослалися – до чорта чи до Бога?

19.4.

* * *

Коли посне твоє здревіле тіло,

скорившися утомі. Коли сон,

зухвало подолавши всі заслони,

огорне душу і сп’янить її

розкошами недовідомих марень,

тоді я одживляюся увесь.

І справжній хтось, що довго так чаївся,

щоб бути невпізнанному, нараз

уступиться у мене безборонно,

заскочивши зненацька. Сон і ніч

вельможно одміняють пережиті

стражденні роки. І ведуть у безмір

позакосмічний, що страшить огромом,

для тебе і незнаним, і чужим.

І вже тебе нема. Лише воління,

подолання – мов самоподолання,

протистояння, ніби вижиття,

хоч байдуже – живеш, ачи почезнеш,

але пробудеш ти на всі віки

в своїм житті, мов самопочезання

є смислом протистояних світів.

Отож, живи, марудься: невідь-сон,

холодний, як вода ув ополонці,

одслонить справжній смисл твого єднання

і прагнення – від себе. Без парфум,

що підмальовують дві хижі морди -

звірів щонайдикіших. Ти єси

по той бік потойбічності. Ослони

упали всі дочиста. Розгороджений,

вдивляйся у цілющу владну смерть,

що здовжує, мов тінню, існування

по той бік прірви… Тільки за шелом’янем,

за порожнечею і небуттям

ти знову повертаєшся до себе,

але – самоутрачений навік.

21.6.72

* * *