Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

Там лилися опійні океани, освітлені сонцями, яких ніколи не осягне людське око, і в їхніх водах плескалися химерні дельфіни і нереїди з незапам’ятних глибин. Навколо мрійника заклубочилася супокійна нескінченність і віднесла його геть, навіть не торкнувши тіла, яке так і застигло у самітному вікні; і незліченні дні по тому припливи далеких сфер ніжно несли його туди, де він зливався з мріями, до яких так сильно прагнув; до мрій, які втратили люди. І впродовж довгих віків вони лагідно залишали його спати на зеленому, осяяному зорею надбережжі, овіяному духмяним ароматом лотосів і всіяному червоними зірками ейхорнії…

Герберт Вест — Реанiматор

Бути мертвим — насправді мертвим — це непогано. Людині загрожують речі, значно гірші за смерть.

Граф Дракула

І. Із пітьми

Про Герберта Веста, який був моїм другом у коледжі, та і в подальшому житті, я можу говорити лише з відчуттям безмежного жаху. Цей жах, пов’язаний не тільки зі зловісними обставинами його недавнього зникнення, а й викликаний його способом життя загалом, я вперше відчув понад сімнадцять років тому, на третьому курсі медичного факультету Міскатонікського університету в Аркхемі. Коли ми були разом і я був його найкращим другом, мене неймовірно захоплювала дивовижна і водночас диявольська природа його експериментів. Зараз він зник, усі чари розвіялись, але страх став лише сильнішим. Спогади і передчуття набагато жахливіші, ніж реальність.

Найбільшим потрясінням, якого я будь-коли зазнавав, став перший страхітливий випадок за час нашого знайомства, і лише з необхідності я переповідаю цю історію. Як я вже згадував, це сталося, коли ми навчалися на медичному факультеті, де завдяки своїм божевільним теоріям про природу смерті і бесідам про можливість її штучного подолання Вест уже встиг зажити поганої слави. Його погляди, які неодноразово висміювали викладачі та однокурсники, базувалися здебільшого на механічній теорії природи життя; за допомогою продуманого хімічного впливу він припускав можливість знову запустити органічний механізм людини, в якому спинилися всі природні процеси. Експериментуючи з різними реанімативними[60] речовинами, він убив і покалічив величезну кількість кроликів, морських свинок, котів, собак і мавпочок, аж доки став посміховиськом усього коледжу. Кілька разів він і справді спостерігав ознаки життя у тварин, які вважалися мертвими, часто жахливі, спотворені ознаки, але з часом він збагнув, що вдосконалення задуманого процесу, якщо такий взагалі можливий, потребує присвяченню дослідам усього життя. До того ж стало очевидно, що той самий препарат ніколи не спрацює з іншим видом і що для подальшої роботи йому будуть потрібні людські тіла. З цього і почався його конфлікт із керівництвом коледжу, і не хто інший, як сам декан, світлий і добросердий доктор Алан Гелсі, чию турботу про пацієнтів пам’ятають усі старожили Аркхема, заборонив йому продовжувати дослідження.

Я завжди прихильно ставився до Вестових досліджень, ми нерідко обговорювали його теорії з їхніми неймовірними, безмежними результатами та наслідками. Погоджуючись із Геккелем[61], що життя — це лише хімічні і фізичні процеси, а так звана «душа» — всього лише міф, мій друг вірив, що штучне оживлення мерців залежить тільки від стану тканин, що, поки не почався розклад, труп, у якому є всі органи і на якому немає значних фізичних пошкоджень, за допомогою препаратів можна повернути до попереднього стану, іменованого життям. Вест чудово розумів, що природа розуму і самого життя залежить від надчутливих клітин мозку, і навіть найменше їхнє пошкодження у перші хвилини після настання смерті може спричинити незворотний процес, який, безсумнівно, відіб’ється на здатності пацієнта до розумової діяльності. Спершу він сподівався знайти реагент, який відновлював би життя ще до настання самої смерті, але тільки довгий ланцюжок невдач неспростовно довів, що неможливо поєднати природну жагу до життя з її штучними стимуляторами. Тоді він заходився діставати зовсім свіжі екземпляри і одразу після зникнення ознак життя вколював їм свої препарати. Це й стало причиною такого різкого скепсису з боку професури — професори часто просто не вірили, що вже й справді настала смерть. Втім, вони продовжували уважно стежити за його експериментами.

Невдовзі після того, як деканат заборонив його роботу, Вест розповів мені про свій намір діставати свіжі людські трупи іншим шляхом і таємно продовжувати заняття, які він не міг провадити відкрито. Було огидно слухати його теорії і припущення стосовно цього, тим більше, що в коледжі ми ніколи не діставали препаратів самотужки. Коли з моргу нічого було брати, за справу бралися двоє місцевих негрів, які не ставили зайвих запитань. Вест тоді був невисоким струнким хлопчиною в окулярах, з витонченими рисами, солом’яним волоссям, ясно-блакитними очима і м’яким голосом, тож дивно було чути від нього детальне порівняння кладовища церкви Христа і бідняцького цвинтаря. Зрештою, ми спинилися на другому, оскільки практично кожен похований на церковному кладовищі був забальзамованим — безперечно згубна обставина для Вестових досліджень.

Відтоді я став його активним і відданим помічником і допомагав йому в усіх його починаннях, підшукуючи не тільки матеріал для досліджень, а й місце, годяще для нашої огидної роботи. Саме я згадав про занедбану ферму Чепмена за Медоу-Хілл, у підвалі якої, власне, і розмістилася наша операційна і лабораторія, кожне вікно якої було задраповане, щоб приховати наші нічні заняття. Цей будинок стояв віддалік дороги, а по сусідству не було жодних інших, однак наші заходи перестороги не були зайвими; надто ж враховуючи, що поширені запізнілими перехожими чутки про дивні опівнічні вогні могли швидко покласти край нашій роботі. На той випадок, якщо нас усе-таки викриють, ми домовилися називати наш прихисток хімічною лабораторією. Поступово ми обладнали наш таємний храм науки приладдям, купленим у Бостоні або стиха позиченим у коледжі, — прилади замаскували так, щоб зробити їх непізнаваними для недосвідчених очей, а також купили лопати для майбутніх численних поховань у підвалі. У коледжі ми кремували тіла, але інсенератор був недоступною для нашої нелегальної лабораторії розкішшю. Тіла завжди завдавали клопоту — навіть трупики морських свинок, над якими Вест таємно експериментував ще в гуртожитку.

Ми, мов вампіри, йшли назирці за кожною смертю у місті, оскільки матеріал для наших дослідів повинен був мати вельми специфічні властивості. Нам потрібні були трупи, поховані відразу після смерті, які не зазнали штучної консервації, найкраще — не зачеплені хворобою і з усіма життєво важливими органами. Справжньою удачею для нас були жертви нещасних випадків. Упродовж кількох тижнів нам не таланило знайти годящий екземпляр, хоча, посилаючись на інтереси коледжу, ми настільки часто розмовляли з начальством лікарні та моргу, наскільки могли це робити, не викликаючи підозр. Виявилося, що в таких випадках коледж має пріоритетне право, тож, можливо, нам на все літо доведеться залишитися у Аркхемі, коли проводяться лише нечисленні літні курси. Втім, зрештою, нам усміхнулася доля: одного дня ми почули чудову звістку про людину, яку поховали на кладовищі для бідняків. То був молодий чорнявий робітник, що одного ранку потонув у ставку. Того ж дня ми розвідали свіжу могилу і вирішили після опівночі зайнятися справою.

Те, що ми здійснили тими недовгими нічними годинами, було мерзенним, хоча тоді кладовища ще не викликали у нас відчуття мертвотного жаху,