Читати книгу - "Апологія Сократа. Діалоги"

собі — аби втішити вас і заодно самого себе. Тож поручіться за мене перед Крітоном — хай тільки ваша порука буде супротивною тій, яку він давав суддям. Бо він ручався, що я залишусь у в’язниці, а ви поручіться, що я не залишусь, а піду звідси геть, коли помру. [E] Тоді Крітонові буде легше перенести це, і він не страждатиме, думаючи, ніби я терплю страшні муки, коли побачить, як моє тіло спалюють чи закопують у землю, і не говоритиме на похороні, що кладе Сократа на похоронне ложе, або виносить, чи закопує. Повір мені, дорогий Крітоне, що, коли ти говориш неправду, то це не тільки само собою хибне, а й завдає шкоди душі. Тож зберігай душевний спокій і кажи, що хорониш моє тіло, а хорони так, як визнаєш за потрібне, а також як це, на твою думку, відповідає загальноприйнятому звичаю.

[116] Проказавши ці слова, Сократ підвівся й пішов до іншої кімнати, щоб помитися. Крітон вийшов за ним, а нам звелів почекати. Ми чекали, розмовляючи між собою і роздумуючи над тим, що почули. Далі котрий уже раз була мова про те, яке нещастя нас спіткало. [B] Ми почували себе зовсім так, начеб утратили батька й стали сиротами на все життя. Коли Сократ помився, до нього привели дітей — у нього було двоє маленьких синів і один більшенький; прийшли і його родички, й Сократ порозмовляв із ними в присутності Крітона, дав їм якісь вказівки, потім відіслав жінок і дітей, а сам знов вийшов до нас.

Наближався вже захід сонця, бо Сократ довго про­був у тій кімнаті. Вернувшись викупаний, він сів і з нами вже майже не розмовляв. З’явився слуга Одинадцятьох [C] і, звертаючись до Сократа, сказав:

— Сократе, мені, мабуть, не доведеться нарікати на тебе, як я нарікаю на інших смертників. Бо вони лають мене й проклинають, коли я за наказом влади оголошую їм, що настала пора випити отруту. За цей час я переконався, що ти найшляхетніший, найлагідніший, найкращий із усіх людей, які сюди попадали. І тепер я твердо переконаний, що ти не гніваєшся на мене. Бо ти знаєш винуватців свого лиха й гніваєшся, певне, на них. Ти, либонь, здогадуєшся, з якою звісткою я прийшов до тебе. Отож прощавай і постарайся [D] якомога легше скоритися неминучій долі!

Тут він заплакав і позадкував до дверей. Сократ поглянув на нього й сказав:

— Прощавай і ти. А ми зробимо все як слід. — Потім промовив до нас: — Яка привітна людина! Він увесь цей час навідувався до мене, не раз розмовляв зі мною, предобре в нього серце. Ось і тепер як щиро він мене оплакує! Тож, Крітоне, послухаймо його, — хай хтось принесе отруту, якщо її вже потерли на порошок. Якщо ні, нехай потруть.

[E] На це Крітон:

— Але сонце, здається, ще над горами, Сократе, воно ще не зайшло. Я знаю, що інші приймали отруту дуже пізно після того, як їм було наказано, і то насамперед добре собі їли, пили досхочу, дехто навіть не відмовлявся від любощів, з ким хто хотів. Так що не поспішай, ще є трохи часу.

А Сократ йому на відповідь:

— Ясна річ, так чинять, Крітоне, ті, про яких ти говориш. Їм-бо здається, що вони цим щось виграють. [117] Я, звісно, так себе не поведу. Бо я не вважаю, що матиму яку-небудь користь, якщо вип’ю отруту трохи пізніше і тільки виставлю себе на посміх, судорожно чіпляючись за життя і тремтячи над його мізерними залишками. Тож послухай мене і роби так, як я кажу.

Задовольняючи прохання Сократа, Крітон кивнув рабові, який стояв неподалік. Раб вийшов і пробув десь там досить довго, а потім вернувся, і за ним зайшов чоловік, що приніс отруту, розчинену в чаші, щоб подати Сократу. Побачивши цього чоловіка, Сократ сказав:

— Як добре, що ти прийшов, дорогенький. Ти тямиш у цьому: що мені треба робити?

— Власне кажучи, нічого особливого, — відказав той, — [B] просто випий і ходи по кімнаті, аж поки відчуєш тягар у ногах, а тоді лягай. Воно само вже далі буде діяти.

І, сказавши це, подав чашу Сократові. Сократ узяв її з незворушним спокоєм, Ехекрате, рука його не задрижала, вираз обличчя не змінився, він тільки, як звикле, поглянув на нього трохи спідлоба й запитав:

— Як ти гадаєш: можна цим напоєм зробити узливання комусь із богів чи ні?

— Ми розтираємо, Сократе, точнісінько стільки, скільки треба випити.

[C] — Розумію, — сказав Сократ. — Але молитися бо­гам можна і навіть треба, щоб переселення з цього світу на той відбулося успішно. Про це я і молюсь, і хай так буде.

Вимовивши ці слова, він випив чашу до дна спокійно й легко.

До цієї хвилини багато хто з нас ще сяк-так спромагався утриматися від сліз, але коли ми побачили, як він п’є, як випив отруту, то всім нам годі вже було стриматися. У мене самого довго стримувані сльози ручаями полилися по обличчі. [D] Я затулився плащем і оплакував самого себе. Так! Не Сократа я оплакував, а власне горе, що втратив таку людину, такого друга. Крітон ще раніше від мене розплакався й підвівся. Аполлодор, який уже й до того весь час плакав, тепер ридма ридав і заголосив так розпачливо, що душа у всіх розривалася — крім Сократа. А Сократ так озвався:

— Що ви робите, диваки! Я тому й одіслав жінок додому, щоб вони не чинили такого неподобства, бо [E] знаю, що вмирати треба в побожному мовчанні. Заспокойтесь і стримайте себе!

Ми засоромились і перестали плакати. Сократ хо­див по кімнаті, потім сказав, що ноги вже важчають, і ліг горілиць: так-бо порадив тюремник. Коли Сократ ліг, [118] той оглянув його стопи й голінки і запитав, чи він щось відчуває. Сократ відповів, що не відчуває. Після цього тюремник знову помацав йому голінки й, поволі посуваючи руку догори, показував нам, як тіло Сократа холоне й дубіє. Нарешті він торкнувся востаннє й сказав, що, коли холод підступить до серця, Сократ піде з життя.

Уже майже половина тіла задубіла, й тоді Сократ відслонив голову — він лежав, закутавшись, — і сказав (а були це його останні слова):

— Крітоне, ми винні Асклепію півня{203}. Тож віддайте його, не забудьте.

— Я неодмінно це зроблю, — сказав Крітон. — Але може, хочеш ще щось сказати?

На це запитання Сократ уже не відповів, тільки трохи згодом здригнувся, і тюремник відслонив його обличчя: погляд Сократа застиг. Побачивши це, Крітон