Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

31

— Тебе не було, а на дзвінок ти не відповідала, — сказав Олег, з відчаєм дивлячись на мене.

Я стисла губи.

— Тому ти вирішив вірити першому ліпшому фото, а не мені?

— Настя, я… — він провів рукою по обличчю, ніби намагаючись зібрати думки. — Я був злий, розгублений. Не знав, у що вірити.

— Ти мав вірити мені! — голос здригнувся, але я не відступила. — Але замість цього…

Я замовкла, бо раптом перед очима знову спливла та жахлива картина: Віка в його сорочці, Олег у ліжку.

— Я не спав з нею, — тихо сказав він, ніби вгадавши мої думки.

Я болісно усміхнулася.

— Але вона була там. У твоєму домі. В твоїй сорочці. Пила з тобою каву.

Олег заплющив очі.

— Я був п’яний. Не знаю, як вона…

— Ти дозволив їй бути поряд. Після всього, що було між нами.

В кімнаті повисла напружена тиша. Я відчула, як сльози підступають до очей, але не дозволила собі заплакати.

— Настю… — голос Олега звучав майже благально, але я похитала головою.

— Ні. Досить. Я не хочу більше слухати виправдання.

Він стиснув щелепи, провів рукою по волоссю, неначе намагаючись знайти правильні слова.

— Я кохаю тебе. Я не хотів цього.

— Але це сталося. — Я гірко усміхнулася. — І вже нічого не змінити.

Олег зробив крок до мене, але я відступила. Мене трусило. Не від страху — від болю, від усвідомлення, що це кінець.

— Я мала сказати тобі дещо, перед тим як поїхати, — тихо промовила я, опустивши погляд.

— Що саме?

Я зітхнула.

— Уже неважливо.

Він виглядав розгубленим, знову запустив пальці в волосся.

— Ні, важливо! Будь ласка, скажи!

Я глянула йому просто в очі. 

— Я вагітна, Олеже.

Олег завмер. Здається, навіть дихати перестав. Його очі розширилися, а губи ледь помітно ворухнулися, але слів він не промовив.

— Що?.. — нарешті вирвався з нього хрипкий звук.

Я зітхнула, стискаючи пальці в кулак, намагаючись виглядати спокійною.

— Я вагітна, — повторила чітко, наче вбиваючи ці слова йому в серце.

Він повільно опустився на стілець, схопившись руками за голову.

— Боже… — прошепотів. — Це… це правда?

Його голос тремтів, у погляді змішалося все — шок, радість, страх, розгубленість. Він подивився на мене, немов на щось крихке й безцінне водночас.

— Настю… Чому ти не сказала одразу?..

Я з іронічною усмішкою підняла брови.

— А коли? До чи після того, як я побачила Віку в твоїй сорочці?

Олег здригнувся, ніби я дала йому ляпаса.

— Я… Господи, я все зіпсував…

Він нахилився вперед, закрив обличчя руками. Було видно, що він бореться із собою, намагаючись осмислити все, що щойно почув.

— Я… я не знаю, що сказати…

— Тоді нічого не кажи, — відрізала я.

Я бачила, як його груди важко здіймаються, як він ковтає повітря, ніби задихається. А  я видихнула з полегшенням, задоволена, що нарешті сказала.

Олег різко звів на мене погляд. Його обличчя все ще було блідим, але в очах з’явилася рішучість.

— Нам треба одружитися, — твердо сказав він.

Я здригнулася. Ці слова не викликали в мені того тепла, яке я уявляла, коли думала про наше майбутнє.

— Олег… — я важко видихнула і похитала головою. — Мені треба подумати.

Його брови зійшлися докупи.

— Подумати? Настю, у нас буде дитина. Ми повинні бути разом.

— Повинні? — повторила я з гіркою усмішкою. — А ще тиждень тому ти теж так вважав?

Його щелепи напружилися.

— Я зробив помилку. Величезну. Але це не змінює головного. Ми…

— Ми розбиті, Олеже, — перебила я. — І я не знаю, чи можна нас склеїти.

Він схопився за потилицю, пройшовся по кухні, зупинився біля столу і сперся на нього руками.

— Ти думаєш, що я не хочу все виправити?

Я лише мовчки дивилася на нього. Так, я знала, що він хоче. Але чи вистачить цього?

Олег нервово провів рукою по обличчю, наче намагався зібрати думки докупи.

— Я знаю, що зруйнував довіру. Але, Настю, у нас буде дитина! Це важливо. Ми повинні спробувати.

Я зітхнула, опустивши погляд на свої долоні.

— Це справді важливо. Але не можна просто взяти і зробити вигляд, що нічого не сталося. Що я не знайшла Віку у твоєму домі. Що не відчула себе зрадженою.

Він стиснув губи.

— І що тепер? Ти просто підеш?

Я мовчала.

— Настю, я не хочу втрачати тебе. І нашу дитину теж.

Я зустрілася з ним поглядом. В його очах було благання, відчай і щось ще, чого я не могла одразу зрозуміти.

— Я не знаю, що буде далі, — чесно відповіла я. — Але мені потрібен час.

Олег важко видихнув, ніби сподівався на інші слова.

— Скільки?

Я похитала головою.

— Не знаю.

Він провів рукою по волоссю, глибоко зітхнув.

— Добре, — сказав нарешті. — Я дам тобі час. Але знай: я не відступлюся.

Я нічого не відповіла. Бо сама ще не знала, що з усім цим робити.

Олег сидів, втупившись у чашку, що давно вже спорожніла. Він ніби ще хотів щось сказати, але мовчав.

Я відчула, як у грудях наростає туга. Я бачила його розгубленість, відчай. Колись це змусило б мене підійти, торкнутися його руки, сказати, що все буде добре. Але зараз між нами стояла прірва.

— Я піду, — зрештою сказав він.

Я просто кивнула.

Олег підвівся, затримався біля дверей, ніби чекаючи, що я його зупиню. Я мовчала.

— Бережи себе, — тихо додав він і вийшов.

Двері зачинилися, і тільки тоді я дозволила собі видихнути. Я сиділа в тиші, дивлячись на кухонний стіл, і відчувала, як важко на серці.

В цей момент повернувся Андрій.

— Приходив Олег? Я бачив його у дворі, — запитав, кидаючи на мене пильний погляд.

Я ледь помітно кивнула.

— Ти сказала йому? І що ти вирішила?

Я зітхнула.

— Ще не знаю…

Андрій уважно дивився на мене, ніби намагаючись розгадати мої думки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍