Читати книгу - "Вигнанець і чорна вдова"

Кажуть, німецькі хірурги творять дива, — мовив Захарченко світським тоном.

— Французькі теж. Але ви праві, я на початку травня все ж вишлю пана Садовського до Берліна. На той час, думаю, визначимо його статус. Юристи довго чухали потилиці, та дійшли згоди: Ніколина матінка зробила все можливе, аби незаконного сина Альфреда фон Шлессера можна було визнати законним членом його родини. Та й без нього я не впораюся, — зізналася.

Принесли напої та кав’яр.

Захарченко як номінальний хазяїн вечора наповнив чарки й келих баронеси.

— Нарешті! — Марія тішилася з урочистості моменту. — Коли не спала, дослухаючись до шереху тюремних щурів, глибоко в душі все одно знала: колись ми відсвяткуємо перемогу.

Якийсь час маленька компанія віддавала належне закускам. Нарешті баронеса промокнула губи серветкою.

— Мені хотілося б почути історію від вас, Іване Марковичу. Але чомусь здається: Платон Якович уже встиг розказати мені все. І не один раз.

Так, Марія знала.

Після облави в Чорному яру, про яку потім довго писали газети й під час якої поліція перебила більшу частину банди Апаша разом із самим ватажком, Платон не мав іншого шляху. Він прийшов на Михайлівську, до Захарченка, і був готовий здатися. Набридло тікати й ховатися. Проте просив, аби старий сищик вислухав його доводи, аби потім докласти зусиль для викриття Марка, справжнього вбивці, і звільнення Марії. Адже саме для захисту дружини від даремних звинувачень Альфред фон Шлессер і намагався залучити його.

Схопити вбивцю — виконати посмертну волю покійного.

Марія знала також: Захарченко категорично відмовився приймати Платонову капітуляцію отак, одразу. Причина — Нікола Садовський, котрий, сам того не знаючи, опинився під загрозою смерті. На той момент обидва сищики, старий та молодий, не розуміли мотивів убивці. Хоча ясно було: Марко послідовно зачищає поле від претендентів на батькову спадщину, і поява чергового, неврахованого, стала для нього несподіванкою.

За інших обставин, аби Чечель не перебував поза законом, а виконував звичну поліцейську роботу, не треба було б довго думати, аби ухвалити рішення.

Проте за цих умов довелося довго й багато пояснювати поліції.

Тим часом наближаючи чергову вірну смерть.

Тож Захарченко вирішив діяти, як велить здоровий глузд.

Знала Марія й те, що Платонів здогад мав один нью-анс, помічений Захарченком. Досі не з’ясовано, яким чином Марко міг потрапити в замок, ніким не помічений. І, відповідно, як міг вислизнути звідти після вбивства. Дуже близько до розгадки підводили рипучі сходи. Але навряд чи Марко міг пройти через кабінет Садовського, хай десь там навіть є підземний хід.

Фраза вирвалася в Чечеля.

Він полюбляв на дозвіллі гортати сенсаційні романи. А там же підземелля на підземеллі.

Сказав просто так.

Ляпнув.

Уже за годину Захарченко і Чечель постукали з візитом до Павла Харитонова — того самого, чий батько на спеціальне замовлення фон Шлессерів проектував замок три покоління тому. А син, не менш відомий архітектор, тридцять років тому значно перебудував маєток. У тому числі — обладнав лицарський замок підземним ходом.

Рипіння сходів навело на правильну думку.

Потаємні двері були під сходами.

Архітектор не збирався розкривати незваним гостям таємниць, хоча б тому, що дав слово замовнику, який щедро заплатив. Тим більше зовні Чечель виглядав підозріло, зовсім не викликав довіри.

Зате її викликав Захарченко.

Для Харитонова було честю поручкатися з легендарним грозою київських злочинців. Почувши, що йдеться про життя і смерть, архітектор люб’язно погодився показати гостям план замку та відповісти на запитання. Тож Платон їхав на полювання, озброївшись не тільки великим «сміт-вессоном» і маленьким апашем у рукаві.

Він мав уявлення про ходи-переходи.

Тому дозволив Маркові загнати себе в пастку, навмисне завернувши не в той коридор.

Нарешті, Марія знала про підземний хід.

Навіть бувала там, зі щирою цікавістю роздивлялася забавку.

Але, як логічно припустив Чечель, не пов’язала підземний хід прямо з убивством та можливостями вбивці.

Марко зробив усе, аби лиходія не шукали серед сторонніх, чужих.

Лише серед тих, хто на той момент опинився в замку.

А кожен зайшов до рідного дому через парадний вхід.

Не через чорний.

І тим більше — не через підземний.

— Виключили з розрахунків, — мовив Чечель, випивши другу чарку. — Чесно кажучи, на місці когось із мешканців маєтку мислив би так само.

— Усе одно, Платоне Яковичу, ви геній. — Марія відсалютувала йому келихом.

— Не розбещуйте осанною мого учня, — буркнув Захарченко, тут же додавши: — Так би я сказав, аби цей молодий чоловік справді був моїм учнем.

— Проте ви вчитель для багатьох у розшуковій поліції, — зауважив Платон.

— Аби ж то. — Іван Макарович забарабанив пальцями по столу. — Ви питали про пана Голубовича. Героя, так би мовити, нашого часу...

— Ще який герой! Особисто вистежив самого Апаша!

Чечель перехопив погляд Марії, закашлявся. Підвівшись, Захарченко кілька разів гепнув його кулаком по спині. Баронеса тим часом встигла витерти вологу з кутиків очей, що лишилося непомітним для старого сищика.

— Так, вистежив Апаша, — кивнув Захарченко, неквапом поновлюючи напої присутнім. — Ще й особисто застрелив іншого огидного типа. Є такий Митя Більмо, Апашів посіпака. Мало не накивав п’ятами, аби його превосходительство не показав клас влучної стрільби. Перша куля, одразу в голову.

Його тон чимось не сподобався Платонові.

— Трохи вже знаю вас, Іване Макаровичу, — почав обережно. — Ви ніби не вірите цьому...

— Чого ж, вірю. — Старий сищик хитнув головою, брязнув срібною ложечкою по кришталевій вазі з чорним кав’яром. — Вас дещо цікавило, Маріє Данилівно. Щодо пана Голубовича та його нібито прихильного ставлення до нашого пана Чечеля... Переможців не судять, мосьпані. Платон Якович — переможець.

— Мені довелося посвятити Івана Захаровича у вашу таємницю...

— Вона померла разом із Апашем, — відрізав старий сищик. — Не гнівайтесь, мосьпані. Без цього нью-ансу я довго сушив би собі голову, з якого такої радості бандитам визволяти пана Чечеля з тюрми.

— Власне, ось іще одна причина шукати зустрічі з вами. — Щоки баронеси зажевріли. — Цілковито покладаюся на вашу порядність.

— Не бачу вигоди казати комусь про ваші стосунки з цією особою, — відрубав Захарченко. — Є значно небезпечніші таємниці, які треба забрати з собою в могилу.

— Тьху на вас! — відмахнулася Марія.

— Досить. — Іван Макарович обсмикнув піджак, поправив вузол краватки. — Час відвертості, пані та панове. Я запросив Платона Яковича, аби дещо розказати. Кинути трохи світла на історію, з якої все