Читати книгу - "Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Питання про зміну ставлення до українізації було вирішено «діалектично». М. Фрунзе був змушений визнати, що «наразі українська мова є зброєю боротьби з нами», але наголосив, що більшовики мають оволодіти цією зброєю. Зокрема, він запропонував в усіх радянських партійних школах «обов'язково ввести викладання української мови і випускати лише тих, хто розуміє її і може нею розмовляти». X. Раковський, який раніше протиставляв українізацію радянізації, тепер наголосив на потребі здійснити «українізацію шляхом радянізації». Таким чином, термін «українізація» перетворювався з негативного для більшості компартійців кліше на позитивне гасло.
У рішеннях пленуму була підкреслена неспроможність сподівань на «нову лінію» (антиукраїнську) в національно-культурному питанні: «Про жодне ухилення від попередньої (тобто ініційованої рішеннями VIII конференції РКП(б) у грудні 1919 р. — Авт.) партійної лінії в питанні розвитку національно-української культури не може бути й мови». Яскравим свідченням того, що саме цей пленум став тим рубежем, після якого почався осмислений рух у бік українізації-радянізації, стало задоволене згодом Кремлем прохання пленуму до ЦК РКП(б) залишити в Україні палкого прихильника українізації Миколу Скрипника, з приводу якого на той час було ухвалене рішення про переведення його за межі УСРР. Мотивація цього прохання зрозуміла: «розбіжності (з національного питання. — Авт.) вичерпані, й у зв'язку з лінією ЦК він може працювати». Під час обговорення цього питання лунала навіть пропозиція додати до рішення слова про те, «що його зняття може тлумачитися як репресія у боротьбі проти української культури», але її відхилили як зайву деталізацію.
Таким чином, саме в жовтні 1922 р. керівництво КП(б)У вперше концептуально заперечило поширене серед компартійно-радянської номенклатури протиставлення українізації та радянізації. Натомість було ухвалено рішення про курс на радянську українізацію. Цей курс викликав чимало дискусій. Зокрема, Д. Лебедь у березні—квітні 1923 р. зробив усе можливо, щоб його знівелювати. Для цього ще в березні він поставив на публічне обговорення теорію боротьби двох культур — російської пролетарської та української селянської. А на VII Всеукраїнській конференції КП(б)У (4—10 квітня 1923 р.) своє нігілістично-зневажливе ставлення до української мови Лебедь обґрунтував начебто вже здійсненим стрибком у майбутнє, завдяки якому підпорядкована Кремлю держава вже подолала більшу частину капіталістичного етапу розвитку суспільних відносин: «Перегородки між двома культурами — це гарна і можлива річ для Заходу, а ми вже давно відійшли від цього. Ми перебуваємо в іншій історичній стадії розвитку... Там ще зароджуються нації, а в нас іде зародження нової економіки». Однак наполягти на своєму Д. Лебедю не вдалося, його позиція була піддана жорсткій критиці більшістю промовців і не знайшла підтримки в резолюціях конференції.
VII Всеукраїнська конференція КП(б)У концептуально підтвердила узятий на жовтневому 1922 р. пленумі курс на мовну українізацію. Остаточно він був оформлений на XII з'їзді РКП(б), де було проголошено перехід до політики коренізації в усіх підконтрольних Кремлю державних утвореннях, які 6 липня 1923 р. формально об'єдналися в єдину державу — СРСР. Антиукраїнський публічний дискурс у владних коридорах зник як явище — заперечувати доцільність поширення української мови в радянській Україні після рішень XII з'їзду РКП(б) ніхто з представників компартійно-радянської номенклатури не наважувався.
Натомість актуалізувалася потреба мовної українізації в середовищі компартійного та державного апарату. Наявні проблеми значною мірою були зумовлені обставинами його формування. М. Фрунзе у квітні 1923 р. констатував: «Наш радянський апарат на Україні побудований майже виключно з осіб, що не говорять українською мовою, бо нам довелося користуватися старим матеріалом, який припав нам у спадщину від царизму». Щодо партійного апарату, то, звичайно, це був не «старий апарат», але проблема була та сама, адже, за наведеними на жовтневому 1922 р. пленумі ЦК КП(б)У даними, лише 11,3 % членів КП(б)У володіли українською мовою. Водночас згідно звіту ЦК КП(б)У станом на квітень 1923 р. серед членів КП(б)У було 23,7 % українців, 53,4 % великоросів (саме так тоді називали росіян) та 13,5 % євреїв. Партійний перепис 1922 р. у всеросійському масштабі з'ясував, що частка українців-членів компартії у рази менша від інших європейських народностей на підвладних більшовикам територіях. Ставало зрозуміло, що треба терміново робити владу ближчою до народу, на що й спрямувалася політика коренізації.
При затвердженні курсу на українізацію на VII Всеукраїнській конференції КП(б)У М. Скрипник висловив сумніви щодо успішної реалізації ухвалених настанов, відзначивши: «Мало що-небудь визнавати, а потрібно сприйняти і втілювати в життя те, що визнається. А з національного питання у нас в Україні ми маємо приклад розбіжності цих явищ: розуміння сприйняття, визнання і втілення в життя». Він мав рацію. Через низку обставин, про які вже неодноразово згадували у своїх працях історики і коріння яких окреслено у вище висловлених заувагах М. Фрунзе та М. Скрипника, перші роки після ухвалення курсу на радянську українізацію в середовищі компартійного та державного апарату вона просувалася дуже мляво. Цей період дістав образну назву «декретна українізація»: лунали постійні наголоси на потребі українізації, навіть ухвалювалися відповідні рішення, але в життя вони не втілювалися.
Разом з цим із жовтня 1922 р. компартійне керівництво УСРР вже не перешкоджало, як це було в попередній період, мовній українізації в культурно-освітній царині. Завдяки цьому компартійній владі вдалося майже безболісно завершити ліквідацію органічної (бо то були форми самоорганізації) для українського суспільства мережі «Просвіт», унеможливити розвиток української кооперації, взяти під пильний контроль учительства тощо. Це стало можливим ще й тому, що то був період доволі ліберального ставлення до різних виявів культурно-мистецького життя в Україні. Загалом політикою коренізації влада вирішувала два важливі завдання: підвищувала свій авторитет серед місцевого населення й прискореними темпами створювала передумови для переходу до індустріального суспільства. Однак завдання розвитку національної культури і національної самосвідомості ніколи не були метою політики українізації. Мало того, поборювання цих насправді небезпечних для влади явищ і було одним із завдань коренізації. Треба було виховати не «національно», а «радянсько» свідому людину.
У квітні 1925 р. на посаду керівника КП(б)У було призначено Л. Кагановича. Характеризуючи основні проблеми керівництва Україною, у травні 1926 р. він відзначав:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»», після закриття браузера.