Читати книгу - "Кінь Перуна"

ні, то нічого й гав ловити, теж невидаль...

Циган ступнув наперед і вклонився низько старійшинам долини, шануючи їх вік, але неквапом, бо й коваль у селі неабихто, далеко не кожна громада може похвалитися власним.

Донедавна й тухольці мусили за кожну залізяку платити у кілька разів  дорожче, купуючи потрібне на ярмарку.

Ще й їхати такий світ у Галич. Але минулої осені йшов повз них з Угорщини табір. Постояли кілька день неподалік, та й завіялися далі, прихопивши з собою кількох овець, а взамін (так посмішкувалися згодом тухольці) залишили Михая.

Помирав бідолаха. Чи то від якоїсь лихої страви, чи болотяної води, або ще від чогось, але запалилася сердешному утроба і всохся чоловік, змарнів, пожовк увесь. Світ йому зробився немилий, а про те, аби мандрувати далі зі своїми годі було й мислити. Як лежав непорушно, то чувся ще сяко-тако, а в кибитці – наче хто гострим ножем колупався у нутрощах. Сумно прощався з Михаєм табір, а найбільше голосила його дружина Карма, якій циган суворо наказав рушати з дітьми далі. Смерть свою бачив чоловік і не хотів, аби діти його від табору відбивалися. Самотній циган, то як риба на мілині – для кожного легка здобич.

Ватаг, сивобородий, кремезний чолов’яга, що не усміхався, певно, з появи на світ, погоджувався з Михаєм, бо й сам бачив, що той не жилець на світі. Раптом ще кілька днів протягне, а чекати на його смерть не випадало – зима в горах приходить раптово, завіє перевали, а тоді біда, погибель... Не буде ні людям притулку, ні коням поживи.

Сходив циганський ватаг у долину, домовився з Лелечиною Настею, одинокою вдовицею, що самотньо доживала віку, і була, певно, не дуже й молодшою за самого Беркута, аби доглянула хворого... Михаю тим часом цигани спорудили зручну землянку. Хотів чи ні, бідака, а мусив залишатися там, щоб не занести в село якої зарази. І, заспівавши вмираючому прощальної пісні, сумно рушили далі.

Може, так і дійшов би Михай, коли б не здогадалася Лелечиха привести до нього Захара. Той оглянув хворого, погмикав, похитав головою і приніс через якийсь час невеличке жбанятко густої юшки, що так і заповнила усю землянку густим сосновим духом.

– Пий, чоловіче, стільки, скільки тіло прийматиме. А як справишся з оцим, я ще принесу...

Михай слухняно спробував ковтнути відвару, але той був такий гіркий, такий нудотний, а хворий настільки ослаб, що заледве примусив себе зробити єдиний маленький ковточок. Менший за наперсток для вишивання... І аж здригнувся, бо здалося хворому, що вогонь пронісся по його тілу, випікаючи всередині усе гниле, усе негідне. Аж застогнав циган, рясний піт оросив його вже схожу на пергамент шкіру, і в знемозі відкинувся він навзнак.

– Будеш жити, – мовив до нього Захар і зітхнув полегшено, бо до цієї миті й сам не був впевнений, що ліки допоможуть, надто запущеною була хвороба. – Раз зумів проковтнути і змокрів, то будеш жити. Тільки пий те, що я тобі дав... Тіло само підкаже, як часто. Лише не лінуйся. А як подужаєш зо два таких дзбаночки, то я сам піймаю для тебе пстругу...

На обіцяну рибу довелося зачекати близько десяти днів, а ще за два дні до того повернулася до чоловіка Карменсита з дітьми. Не втримали її в таборі і суворі накази ватага. Любляче жіноче серце віщувало, що чоловік живий, і що вона йому потрібна... Ще через тиждень Михай вийшов з землянки на світ, марний, наче соснова тріска, блідіший за саму смерть, але голова у нього вже не паморочилася, і в запалих очах виблискував сміх. Чоловік учився вдруге радіти життю.

Так у Забутій долині, в тухольській громаді з’явився коваль, а у Захара ще один син, названий...

– Здорові були! – привітався першим коваль з дідами.

– Здоров будь і ти, Михаю! – відказав важко сопучи Охрім, присідаючи на призьбу.

– Здоров, синку, – озвався й Захар. – Чом не заходиш? Дітлахи твої майже кожного дня прибігають, а тебе не видно.

– Не гнівайтеся, батьку, – приклав руки до грудей коваль. – Багато роботи. Ледве встигаю. А у неділю вже було зовсім зібралися, так впросили мене малі, аби з ними до лісу сходити. Кажуть: «Ми й самі можемо, але з вами веселіше!» Не гнівайтеся...

– Та чого там, – поплескав його Захар по закіптюженому плечі. – То я так лише спитав. Гоститимемося узимку... Але, коли у тебе молодого часу немає, то у нас, старих, його скільки завгодно...

– Літав і я орлом-беркутом, – зітхнув Охрім.

– От і завітали самі, – провадив далі Захар, наче й не чув старшого товариша, побоюючись, аби той не розвів теревені, вдаючись у старечі спогади, а на дворі й так сутеніло. – Щоправда, не на гостину, а у справі. І то вельми важливій справі...

– Слухаю, батьку, кажіть, – кивнув головою коваль. – Задля вас і громади зроблю все, що в силі.

– Срібло кувати вмієш?

– Срібло? – здивувався циган і аж засміявся. – Ото ви, батьку, спитали. Спитайте курки чи вона вміє нести яйця, або спитайте орла чи вміє літати. Бо це те саме, що спитати цигана чи вміє він дати раду сріблові... А ви що, самородок знайшли?

– Меча срібного викуєш? – вів далі Беркут не звертаючи уваги на жарти і похвальбу коваля.

– Меча? – тепер здивування цигана було щирішим. – А пощо він комусь? Такими цяцьками, певно, лише княжі та боярські немовлята забавляються?

– Скуєш?

– А, – здогадався Михай. – Хочете од боярина дарунком одкупитися? Та скую, скую, коли є з чого...

Замість відповіді Захар простягнув ковалеві торбинку зі сріблом, з прикрістю подумки ще раз відзначаючи її неймовірну легкість.

Михай перейняв торбинку, розв’язав її, заглянув усередину, тоді зважив у руці і гмикнув:

– З оцього? Меч?

– З цього, Михаю, – скрушно зітхнув Охрім. – Більше у громади немає й дробинки.

Михай мовчки зав’язав торбинку і повернув її Захарові.

– Я, батьку, коваль, а не чарівник. З усього вашого срібла й руків’я доброго не вийде... Краще віднесіть Тугару Вовкові його так. Боярин візьме будь-яке, не сумнівайтеся, аби срібло... Тільки не той це звір, щоб з отари лише вовну стригти. Він і м’ясця захоче...

Охрім та Захар перезирнулися, а тоді Беркут теж опустився на призьбу, показуючи тим, що розмова не завершена.

– Присядь, Михаю, й