Читати книгу - "Аутсайдер"

думки, що тут побував Мейтленд після того, як убив малого.

«Якоюсь мірою, — подумав Джек, — я зараз іду його маршрутом. Повз причал для човнів, де він скинув закривавлену одежу, потім — до “Прошу, джентльмени”. З циць­ко­клубу він поїхав у Даброу, а потім, певно, повернувся… сюди».

Прочинені двері сараю скидались на роззявлений рот. Госкінзу не хотілося до нього наближатись, тільки не в цій Богом позабутій дірі й не самому. Мейтленд помер, привидів не існувало, та Джеку все одно не хотілося туди йти. Тож він примусив себе рухатись уперед, пересуваючись повільно, крок за кроком, поки не зумів спрямувати промінь ліхтарика всередину будівлі.

У дальньому кінці сараю хтось стояв.

Джек зойкнув, потягнувся за пістолетом, що мав висіти на стегні, а потім збагнув, що ніякої зброї з собою не має. «Глок» лишився в маленькому сейфі «Ґардалл», що містився у нього у вантажівці. Він випустив ліхтарик. Нахилився й підібрав, відчуваючи, як у голові шмигають пари горілки — недостатньо, щоб сп’яніти, але доволі, щоб світ замакітрився і ноги підкосилися.

Він посвітив ліхтариком углиб сараю й засміявся. Нікого там не було, тільки хомутина від старої упряжі, що майже розвалилася навпіл.

«Час звідси забиратися. Мабуть, заїду до “Джентльменів” по ще одну склянку, потім — додому і в ліж…»

Позаду нього хтось був, на цей раз — направду. Джек бачив тінь, довгу й вузьку. І відчував… чиєсь дихання?

«За мить він мене схопить. Треба впасти і покотитися».

Тільки він не міг. Тіло заклякло. Чому він не озирнувся, коли побачив, що в сараї нікого нема? Чому не дістав із сейфа зброю? Чому він узагалі вийшов із вантажівки? Раптом Джек усвідомив, що помре тут, у кінці ґрунтової дороги в тауншипі Кеннінґ.

І в цей момент його хтось торкнувся. Рука, гаряча, мов грілка, погладила йому зашийок. Він спробував закричати, та не зміг. Повітря замкнулось у грудях, мов «глок» у тому сейфі. Зараз з’явиться друга рука, і його почнуть душити.

Тільки от долоня зникла. Лишились пальці. Вони рухалися туди й назад, легенько, самим пучками пестили шкіру, полишаючи по собі пекучі сліди.

Джек не знав, скільки він там простояв, не в змозі поворухнутися. Може, секунд двадцять, може, хвилини дві. Дув вітер, куйовдив йому волосся і пестив шию, як ті пальці. По землі й бур’янах ширяли тополині тіні, мов зграї похіпливих риб. Хтось — або щось — так і стояв позаду Джека, кидаючи довгу вузьку тінь. Торкався і пестив.

Потім пучки зникли разом із тінню.

Джек крутнувся на місці, і цього разу, коли вітер напнув і ляснув полами його піджака, з детектива вихопився крик, протяжний і гучний.

Нічого.

Просто кілька закинутих будівель та акр голої землі.

Нікого там не було. І не могло бути. Сарай стояв порожнем, за винятком розщепленої хомутини. Ніяких пальців на спітнілому зашийку — тільки вітер. Широкими кроками Джек повернувся до вантажівки, оглядаючись через плече раз, другий, третій. Він забрався в салон, здригнувся, коли вітер пустив тінь у дзеркальці заднього виду. Госкінз увімкнув двигун і рушив по сільській дорозі зі швидкістю п’ятдесят миль на годину [159], повз старий цвинтар і покинутий фермерський дім, не зупинившись навіть біля жовтої стрічки — він просто її зірвав. Різко завернув на Шосе 79, аж шини вискнули, і помчав назад до Флінт-Сіті. На той час як Джек опинився в межах міста, він уже встиг переконати себе, що в тому закинутому сараї нічого не відбулося. І біль, що пульсував у зашийку, теж нічого не означав.

Нічого взагалі.

Жовтий

  21 липня — 22 липня

  1

О десятій годині суботнього ранку в «Ірландській ложці О’Маллі» було майже безлюдно. Біля входу сиділи двоє стариганів із кухликами кави під боком і шахівницею на столі поміж ними. Єдина офіціантка, мов зачарована, вдивлялася в екран маленького телевізора, що висів над шинквасом. Там крутили рекламно-інформаційний ролик: продавали зі знижкою якусь ключку для гольфа.

Юнель Сабло влаштувався в глибині кав’ярні, одягнений у вицвілі джинси й тісну футболку, що підкреслювала його завидну мускулатуру (у Ралфа завидної мускулатури не було року з 2007-го). Він також дивився телевізор, але коли ввійшов Ралф, здійняв руку й помахав детективу.

Ралф усівся, і Юн мовив:

— Не розумію, чого офіціантка зацікавилася саме цією ключкою.

— Жінки що, у гольф не грають? Чи ти досі живеш у світі чоловічого шовінізму, аміго?

— Та грають жінки в гольф, просто ця ключка всередині порожня. Ідея в тому, що коли тобі на чотирнадцятій лунці заманулось «по-маленькому», то в неї можна попісяти. У комплекті навіть є маленький фартушок, щоб на член накидати. Марна річ для жінки.

Підійшла офіціантка, щоб прийняти замовлення. Ралф попросив собі яєчню-бовтанку й житній тост, намагаючись не дивитися на жінку, щоб не зареготати. Він геть не очікував, що сьогодні зранку доведеться опиратись саме такому бажанню, і попри всі зусилля з нього вирвався смішок. Ралф вирішив, що винен фартушок. А офіціантка й без телепатії розгадала його думки.

— Так, смішно — з одного боку, — сказала вона. — Якщо тільки в тебе нема чоловіка, який дуріє від гольфа і має простату розміром із грейпфрут, а ти не знаєш, що йому подарувати на день народження.

Ралф зустрівся поглядом із Юном, і це послугувало спусковим гачком. Чоловіки вибухнули таким щирим і громовим реготом, що шахісти невдоволено озирнулися.

— Серденько, ти щось замовлятимеш? — спитала офіціантка в Юна. — Чи так і сидітимеш, попиваючи каву і сміючись із «заліза № 9» підвищеного комфорту?

Юн вибрав яєчню по-селянськи [160]. Коли офіціантка пішла, він сказав:

— Ми живемо в чудному світі, ese, повному чуднот. Як гадаєш?

— Враховуючи тему нашої розмови, мушу з тобою погодитися. І що ж такого чудного було в тауншипі Кеннінґ?

— Багато всякого.

Юн мав із собою шкіряну сумку через плече, Ралф чув, як Джек Госкінз зневажливо називає такі штуки «ридикюлями». Сабло дістав із сумки айпед-міні в пошарпаному чохлі, що пережив чимало нелегких поїздок. Ралф уже помітив, що дедалі більше копів носять із собою такі ґаджети, і прикинув, що на 2020-й чи як мінімум 2025-й рік вони повністю замінять традиційні поліцейські блокноти. Ну, світ не стоїть на місці. І ти або рухаєшся разом із ним, або пасеш задніх. Загалом, він був би радий отримати на день народження саме такий подарунок, а не «залізо № 9» підвищеного комфорту.

Юн натиснув кілька іконок і дістався своїх нотаток.

— Покинутий одяг знайшов малий на ім’я Даллас Елфман учора по обіді. Пізнав пряжку з конячою головою, про яку говорили в новинах. Зателефонував своєму татові, а той зараз же зв’язався з поліцією штату. Я приїхав туди разом із мобільною лабораторією десь за чверть шоста. Джинси — хтозна, такі сині джинси є по всіх усюдах, але пряжку я одра­зу впізнав. Сам подивись.

Він знову торкнувся екрана, і на ньому великим планом спливла пряжка. Ралф не сумнівався, що це та сама кінська голова, з якою Террі потрапив на відео камер спостереження транспортного вузла «Воґел» у Даброу.

Звертаючись як до Юна, так і до самого себе, Ралф мовив:

— Окей, ось іще одна