Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

– Впевнений, що Генрі розповідав.

– Так. Трохи. Я росла, слухаючи її записи, мої батьки – її фанати.

– А. Тоді добре, – всміхається містер Детембл, – ви ж знаєте, що Анет мала найчарівніший голос… глибокий та чистий. Такий голос! Такий діапазон! Своїм голосом вона могла розкрити всю свою душу. Щоразу, коли я слухав її, розумів, що моє життя – щось більше, аніж просто фізіологія. Вона вміла чути по-справжньому, розуміла структуру та могла точно проаналізувати композицію, яку повинна була виконувати. Вона була дуже емоційною, моя Анет. І шукала цю емоційність у інших. Коли вона померла, не думаю, що у мене ще залишились хоч якісь відчуття.

Він замовкнув. Не можу глянути на містера Детембла, тому дивлюся на Генрі. Він дивиться на батька з таким невимовним сумом, що переводжу погляд на свою тарілку.

– Але ви запитували про Анет, не про мене. Вона була доброю, і прекрасною виконавицею. Нечасто можна зустріти всі ці якості в одній людині. Анет робила людей щасливими, бо й сама була щасливою. Вона насолоджувалася життям. Лише двічі я бачив її сльози: вперше – коли подарував їй цей перстень, востаннє – коли народила Генрі, – продовжує він.

Знову мовчимо. Врешті промовляю:

– Ви були дуже щасливі.

– Ну, і були, і не були, – всміхається він, усе ще прикриваючи своє обличчя долонями. – Якоїсь миті ми ще могли мати все, про що мріяли, а вже наступної – вона пошматована на автомагістралі.

– А хіба ви не вважаєте, – вперто продовжую, – що краще бути надзвичайно щасливою, хай навіть протягом короткого періоду, аніж усе життя просто проіснувати?

Містер Детембл уважно розглядає мене з-під лоба. Потім прибирає руки, дивиться просто у вічі та зізнається:

– Часто думав про це. Вірите?

Думаю про своє дитинство, усі свої очікування, хвилювання, радість від того, що бачу Генрі, якого не бачила вже декілька тижнів чи місяців, а він простує собі галявиною. Розмірковую над тим, що відчувала, коли не бачила його впродовж двох років, а потім зустріла в читальному залі бібліотеки Ньюбері: оця радість – від того, що доторкаюся до нього, розкіш – знати, де він, знати, що він кохає мене.

– Так, – відповідаю. – Вірю, – зустрічаюся поглядом з Генрі та усміхаюся.

– Генрі зробив хороший вибір, – киває головою містер Детембл.

Кімі встає, щоб принести кави. Поки вона на кухні, містер Детембл продовжує:

– Він не створений для того, щоб привносити в чиєсь життя спокій. Насправді, багато в чому він – повна протилежність матері: ненадійний, непостійний, не надто переймається кимось, окрім своєї персони. Поясніть мені, Клер: якого біса така мила дівчина, як ви, хоче вийти заміж за Генрі?

Усе в кімнаті, здається, затамувало подих. Генрі кам’яніє, проте мовчить. Нахиляюся до містера Детембла, посміхаюся та охоче відповідаю, наче він запитав мене, який смак морозива мені найбільше подобається:

– Тому що він дуже, дуже класний у ліжку.

Усі аж котяться зі сміху. Містер Детембл дивиться на Генрі, а той підіймає брови та розпливається в усмішці. Нарешті навіть містер Детембл усміхається й промовляє:

– Touché[41], голубко.

Пізніше ми пили каву та частувались смачнючим мигдальним тортом, який приготувала Кімі. Потім вона показала мені безліч фотографій Генрі: ті, на яких він ще немовля, ті, на яких він робить перші кроки, а потім ті, де він уже старшокласник (він надзвичайно ніяковів). Після цього вона витягнула з мене усю інформацію про мою сім’ю («Скільки кімнат? Так багато! Гей, друже, а чому це ти мені не розповів, що вона не лише красива, а ще й багата?»). Відтак стоїмо біля вхідних дверей, і я дякую Кімі за вечерю та прощаюся з містером Детемблом.

– Було приємно, Клер, – каже він. – Але називайте мене Річардом.

– Дякую… Річарде.

Він бере мою руку і в ту мить я бачу його таким, яким колись, мабуть, бачила його Анет, багато років тому, – потім це відчуття зникає. Якось незграбно киває він до Генрі, що цілує Кімі на прощання, і ми спускаємося в літній вечір. Здається, відколи ми зайшли всередину, промайнуло багато років.

– Ху, – видихає Генрі. – Я вже встиг тисячу разів померти, спостерігаючи за цим усім.

– Я добре поводилася?

– Добре? Блискуче! Він тебе полюбив!

Спускаємось вулицею, тримаючись за руки. В кінці кварталу бачимо ігровий майданчик. Підбігаю до гойдалки та видираюся на неї. Генрі сідає на сусідню, обличчям у інший бік.

Ми гойдаємося, все вище та вище, минаємо одне одного, деколи – синхронно, а деколи проносячись одне повз одного з такою швидкістю, що здається, зараз зіткнемося. І сміємося, сміємося, і здається, що не буде більше смутку, ніхто не зникне, не помре та не поїде у далечінь. Зараз – ми тут, і ніщо не зіпсує цієї ідеальної миті, ніхто не вкраде радості цього досконалого моменту.

Середа, 10 червня 1992 року (Клер двадцять один)

Клер: Сиджу наодинці з собою за крихітним столиком біля вікна у кафе «Переґолізі» – солідній маленькій щурячій нірці з чудовою кавою. Я повинна опрацьовувати твір «Аліса в Країні Чудес», готуючись до заняття з історії гротеску, з якого матиму екзамен влітку; але замість цього витаю у хмарах, ліниво спостерігаючи за містянами, що копошаться на Галстед-стрит цієї непізньої ще вечірньої години. Нечасто приходжу в район Бойзтаун[42]. Здається, що більше встигну зробити, якщо буду там, де точно знаю, мене ніхто не шукатиме. Генрі зник. Його немає вдома, і на роботу він сьогодні не вийшов. Намагаюсь не хвилюватися. Намагаюсь розвинути в собі безпечне та безтурботне ставлення. Генрі може й сам піклуватися про себе. Лише те, що й гадки не маю, де він може бути, не означає, що щось трапилося погане. Хто знає? А може, він зараз зі мною.

Хтось з іншого боку вулиці махає мені рукою. Примружуюся, вдивляюся та впізнаю ту низеньку чорношкіру жінку, що тієї ночі була з Інґрід у «Араґоні». Селія. Махаю у відповідь, вона переходить дорогу. І от, вона переді мною. Селія настільки маленька, що її обличчя нарівні з моїм, хоча я сиджу, а вона стоїть.

– Привіт, Клер, – вітається. Голос у неї – наче олія, хочеться огорнутися ним і заснути.

– Привіт, Селіє. Сідай.

Сідає навпроти мене. Мені спадає на думку, що її низький зріст – через короткі ноги: у сидячому положенні вона має нормальний вигляд.

– Кажуть, ти заручилася.

Підіймаю свою ліву руку та показую перстень, подарований мені на заручини.

Офіціант низько нахиляється, щоб узяти замовлення, і Селія замовляє каву по-турецьки. Вона дивиться на мене та