Читати книгу - "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності"

знали, як розмовляти з власними земляками. Серед них був і майбутній батько радикального українського націоналізму 1920–1930-х років, уродженець південної України Дмитро Донцов.

Наприкінці весни та влітку 1915 року об’єднаний австро-німецький наступ дозволив австрійцям повернути більшу частину Галичини та Буковини. У результаті цей регіон був повністю очищений від москвофілів, залишки яких відступили на схід з російською армією. «Вони їхали цілими родинами, очолені сільськими старостами, разом із конями, коровами та іншим майном, що його вони встигли прихопити», — описувала вихід москвофілів газета «Киевская мысль». Більшість біженців завершили свій шлях у Ростові-на-Дону та в пониззі Дону, на російсько-українському етнічному кордоні. Перегорталися останні сторінки в історії москвофільського руху як серйозної політичної сили: ті, хто зміг уникнути Талергофу, тепер залишили свій край заради Росії. Навесні та влітку 1916 року російська армія на чолі з талановитим генералом Олексієм Брусиловим почала великий наступ, знову захопивши Волинь, Буковину й частину Галичини. Але він виявився останнім «ура!» імперії, що перебувала на межі економічного та військового виснаження. Всеросійська ідея незабаром опиниться під загрозою не лише в габсбурзькій Україні, а й у державі Романових.

Династія Романових, але не сама імперія, перестала існувати в березні 1917 року. У попередньому місяці нестача продовольства в Петрограді (назва Санкт-Петербурга під час війни) спричинила робітничі страйки та бунт у лавах військових. Лідери Думи переконали імператора Миколу II, психологічно виснаженого роками війни, зректися престолу. Він передав корону своєму братові, який відмовився від цієї честі (думські лідери передбачали новий бунт у разі його згоди). Династії більше не існувало: тиск вулиці, солдатський бунт та вміле маневрування колись лояльної Думи поклали їй край. Лідери Думи присту пили до створення Тимчасового уряду, одним із завдань якого було проведення виборів до Установчих зборів, що мали визначити майбутнє Російської держави.

Петроградські події, що увійшли в історію під назвою Лютневої революції, застали зненацька лідерів українських організацій. Михайло Грушевський, ключова фігура українського національного руху в Галичині (а під час революції 1905 року — й у Наддніпрянській Україні), працював над статтею у Московській публічній бібліотеці, коли почув галас та крики на вулиці. Коли він спитав бібліотекаря, що відбувається, то дізнався, що почалася революція: москвичі рушили на Кремль, щоб взяти під контроль цей символ російської державності. На початку березня в Києві представники українських політичних і культурних організацій створили координаційний орган, який вони назвали Центральною Радою. Вони обрали Грушевського головою та чекали на його якнайшвидше прибуття до Києва. Приїхавши, сивобородий професор дав повну підтримку ініціативам молодому поколінню українських діячів, більшість з яких були студентами або представниками інтелігенції у віці 20–30 років.

Мало хто зі старих колег Грушевського, що належали до поміркованої гілки українського руху (тепер вони називали себе Товариством українських поступовців), захотів приєднатися до молодих революціонерів: навчені досвідом 1905 року, вони вже знали, що революції завершуються реакцією, і були готові обміняти свою лояльність до режиму на поступки в культурній сфері. Їхнім найвищим пріоритетом було запровадження освіти українською мовою. Грушевський вважав, що вони не мали рації: настав час не просити освітньої реформи, а вимагати територіальної автономії для України в реформованій демократичній Російській державі. Для багатьох ветеранів українського руху це звучало занадто амбітно, якщо не фантастично, враховуючи складну історію взаємин українців з імперським урядом. Але Грушевський та його юні, сповнені ентузіазму прихильники вважали інакше.

Вони почали свою діяльність у березні, працюючи в кімнаті підвалу Педагогічного музею в центрі Києва. Згодом був створений Генеральний секретаріат — уряд автономної України під керівництвом провідного письменника-модерніста Володимира Винниченка. Пишучи й українською, і російською мовами, Винниченко став першим українцем від часів Миколи Гоголя, якому вдалося завоювати чималу читацьку аудиторію в Росії. Новий уряд претендував на юрисдикцію над значною частиною сучасної України, а саме над Київською, Подільською, Волинською, Чернігівською та Полтавською губерніями. До липня Тимчасовий уряд у Петрограді визнав Генеральний секретаріат регіональним урядом України.

Як усе це могло статися? Як могла українська ідея, маргіналізована після революції 1905 року, вийти переможницею із боротьби з російськими лібералами та соціал-демократами, а також прихильниками російського націоналізму з лав «істинно російських» патріотів? У революційній атмосфері того часу суміш ліберального націоналізму та соціалізму, запропонована молодими лідерами Ради, виявилася привабливою ідеологією. Політично активна громадськість стала розглядати ідею територіальної автономії України, яку пропагували українські партії як єдиний шлях виходу з безлічі військових, економічних та соціальних проблем, що обсіли країну. Центральна Рада стояла на чолі цього руху як єдина установа, здатна забезпечити дві основні вимоги моменту: дати землю селянам та мир суспільству.

Солдати, яким хотілося якомога швидше завершити війну, масово й з ентузіазмом підтримали Раду. У той час як Тимчасовий уряд у Петрограді був зайнятий підготовкою нового наступу й закликав солдатів боротися до кінця разом із Британією та Францією, Центральна Рада обіцяла мир і стала єдиною надією в Україні, спустошеній бойовими діями. «Українізовані» армійські підрозділи — загони, сформовані з вояків, набраних в українських губерніях і відправлених на український сектор фронту, — заявили про свою лояльність до Ради. Загалом таких вояків налічувалося майже 300 тисяч. Ці стомлені війною селяни в солдатській формі не лише палко прагнули повернутися додому, а й хотіли потрапити туди вчасно для перерозподілу поміщицької землі, який Центральна Рада обіцяла провести, незважаючи на сильний опір з боку землевласницьких класів. Українське селянство, що перебувало під впливом українських соціалістів-революціонерів, які виявилися найбільшою політичною партією Ради, стало її соціальною опорою.

Протягом літа 1917 року Центральна Рада, яка спочатку була не більше ніж координаційним комітетом українофільських політичних та культурних організацій, перетворилася на парламент країн. Усеукраїнські з’їзди селян, робітників та солдатів відправили до неї своїх представників. Національні меншини зробили те саме. Михайло Грушевський доклав усіх зусиль, щоб закликати своїх прихильників не допустити повторення єврейських погромів, і пообіцяв євреям, полякам та росіянам персонально культурну автономію у самоврядній Українській республіці, об’єднаній з Росією. У свою чергу, єврейські соціалістичні партії приєдналися до Ради й підтримали ідею територіальної автономії України. Так само зробили ліві представники інших меншин. Склад Ради перевищив 800 осіб, і її лідерам довелося створити менший постійний орган — Малу Раду — для того, щоб координувати роботу нового революційного парламенту.

Десятки видатних українців повернулися до Києва з Петрограда та Москви, яку більшовики зробили новою столицею Росії в березні 1918 року, щоб узяти участь у будівництві нової України. Один із них, Георгій Нарбут, талановитий художник з міжнародною славою, став засновником Української Академії мистецтв. Він також став головним розробником українського герба та