Читати книгу - "Відьмак. Сезон гроз"

трохи схиливши голову до плеча. Була, як він оцінив, вроди, скоріше, рустикальної, чи ж то років могла мати від двадцяти п’яти до сорока п’яти. Точніше визначити, як у випадку більшості мешканок села, було неможливо.

— Удома?

— Немає.

— Тоді почекаю. — Він закинув віжки кобили на жердину. — Поки повернеться.

— Це може виявитися довго.

— Якось витримаю. Хоча, сказати правду, волів би в хаті, а не під тином.

Жінка мить міряла його поглядом. Його та його медальйон.

— Гість у дім, — сказала нарешті.— Запрошую.

— Запрошення приймаю, — відповів він згідно зі звичаєвою формулою. — Закону гостинності я не порушу.

— Не порушиш, — повторила вона протягло. — Але меча носиш.

— Така професія.

— Мечі калічать. І вбивають.

— Як і життя. Тож як воно буде із запрошенням?

— Просимо до хати.

Усередину, як завжди в таких хатах, заходили передпокоєм, темним та захаращеним. Сама ж хата виявилася досить просторою, світлою та чистою, стіни лише біля кухні та пічки мали сліди кіптяви, усюди радували білість та кольорові плетені килимки, усюди висіли також хатнє приладдя, жмутки трав, косиці часнику, вінки паприки. Заслона з рядна відгороджувала кімнату від комори. Пахло кухнею. Значить, капустою.

— Прошу сідати.

Господиня все ще стояла, мнучи фартух. Діти присіли біля пічки, на низькій лавці.

Медальйон на шиї Ґеральта затремтів. Сильно та безперестанно. Бився під сорочкою, наче впійманий птах.

— Цей меч, — відізвалася жінка, підходячи до кухні,— треба було в передпокої залишити. Не за звичаєм те, аби зі зброєю за стіл сідати. Тільки розбійники так роблять. Ти розбійник?

— Ти добре знаєш, хто я такий, — відрізав він. — А меч залишиться там, де він є. Як нагадування.

— Про що?

— Про те, що необдумані дії мають жахливі наслідки.

— Тут ніде зброї ніякої немає, тож…

— Добре-добре, — перервав він рішуче. — Не станемо одне одного дурити, пані господарко. Хлопська хата та двір— це арсенал, не один уже помер від мотики, не згадуючи вже про вила чи ціп. Чув я про одного, убитого билом для маслоробки. Усім можна кривду спричинити, якщо тільки буде бажання. Або примус. І якщо ми вже про це, то облиш у спокої те горнятко з окропом. І відійди від кухні.

— Нічого я такого не збиралася, — швидко проказала жінка, явно брешучи. — А там не окріп, а лише борщ. Пригостити я хотіла…

— Дякую. Але я не голодний. Тож гарнця не торкайся й відійди від пічки. Сядь отам, біля дітей. І всі ми ґречно почекаємо на господаря.

Вони сиділи в тиші, яку переривало лише дзижчання мух. Медальйон здригнувся.

— У печі казанок із капустою доходить, — перервала жінка важку мовчанку. — Вийняти тре’, перемішати, бо пригорить.

— Вона, — указав Ґеральт на найменшу з дівчаток, — нехай це зробить.

Дівчинка встала поволі, глипаючи на нього з-під лляного чубчика. Узяла рогач на довгому держаку, нахилилася до піддону пічки. І раптом, наче кішка, стрибнула на Ґеральта. Мала намір рогачем прибити йому шию до стіни, але він ухилився, шарпнув за держак, повалив дівчинку на підлогу. Та почала мінятися раніше, ніж упала.

Жінка й дві інші дівчинки змінитися вже встигли. На відьмака летіли скоком три вовки: сіра вовчиця й двійко вовченят із налитими кров’ю очима й вишкіреними іклами. У стрибку вони розділилися, по-вовчому атакуючи з усіх боків. Він відскочив, на вовчицю пхнув лавку, вовченят відкинув ударами кулаків у набитих сріблом рукавичках. Заскавчали, припали до землі, шкірячи ікла. Вовчиця дико завила, стрибнула знову.

— Ні! Едвіно! Ні!

Вона звалилася на відьмака, притискаючи його до стінки. Але вже в людській подобі. Дівчатка, які знову встигли перекинутися, присіли за піччю. Жінка залишилася, стоячи навколішки біля його колін, дивлячись присоромлено. Він не знав, чи то сором через напад, чи через те, що той не вдався.

— Едвіно! Як же так? — загримів, узявши руки в боки, бородатий чоловік чималого зросту. — Що ж ти?

— Це відьмак! — пирхнула жінка, усе ще стоячи на колінах. — Розбійник із мечем! Він за тобою прийшов! Убивця! Кров’ю тхне!

— Мовчи, жінко. Я його знаю. Вибачте, пане Ґеральте. Нічого з вами не сталося? Вибачте. Не знала вона… Думала, що як відьмак…

Він обірвав себе, глянув неспокійно. Жінка та дівчата збилися біля печі. Ґеральт заприсягнувся б, що чує тихе гарчання.

— Нічого не сталося, — сказав він. — Не маю образи. Але з’явився ти саме вчасно. Геть не передчасно.

— Знаю. — Бородань помітно здригнувся. — Знаю, пане Ґеральте. Сідайте, сідайте за стіл… Едвіно! Пива подай!

— Ні. Вийдемо, Дуссарт. На слово.

Посеред подвір’я сидів бурий кіт, побачивши Ґеральта, миттєво стрибнув та заховався в кропиві.

— Не хочу турбувати твою дружини чи лякати дітей, — заявив Ґеральт. — До того ж я маю справу, про яку волів би говорити віч-на-віч. Ідеться, бач, про певну послугу.

— Що тільки забажаєте, — випростався бородань. — Тіко скажіть. Будь-яке ваше бажання сповню, якщо тіко воно в моїй силі буде. Борг у мене до вас, великий борг. Дякі вам я живий по світові ходжу. Бо ж ви мене колись пощадили. Вам я завдячую…

— Не мені. Собі. Тому, що навіть у вовчій подобі залишався ти людиною й ніколи нікому кривди не вдіяв.

— Не вдіяв, це правда. І що воно мені дало? Сусіди, набравшись підозр, відразу на карк мені відьмака стягнули. Хоча бідні-біднесенькі, грошик до грошика складали, аби могти вас проти мене найняти.

— Я думав над тим, аби повернути їм гроші,— признався Ґеральт. — Але це могло б збудити підозри. Я гарантував їм відьмачим словом, що зняв із тебе вовкулаче закляття та що повністю вилікував тебе від лікантропії, що тепер ти найнормальніший у світі. А такий вчинок мусить коштувати. Якщо люди за щось платять, то в те вірять; що оплачене, стає справжнім і легальним. Чим дорожче, тим більше.

— Аж дрижаки беруть, як я той день пригадаю, — Дуссарт зблід, попри засмагу. — Я тоді ледь зі страху не помер, як вас зі срібним клинком побачив. Думав, остання хвилинка моя пробила. Чи мало я оповісток чув? Про відьмаків-убивць, що в крові та різанині кохаються? А ви ж, як виявилося, людина праведна. Та добра.

— Давай не перегинати. Але ти моєї поради послухався, виїхав із Гуаамеза.

— Довелося, — сказав похмуро Дуссарт. — У Гуаамезі ніби й повірили, що я відчарований, але були ви праві: колишньому вовкулаці також серед людей непросто. Вийшло по-вашому: те, ким ти був, для людей має значення більше, ніж те, ким ти є. Тож довелося звідти виноситися, на чужу земельку мандрувати, де ніхто мене не знав. Тулився я, тулився… Аж поки сюди потрапив. І тут Едвіну впізнав…

— Нечасто воно буває,— покрутив Ґеральт