Читати книгу - "Мерщій тікай і довго не вертайся"

class="p1">— Вік?

— Близько тридцяти, — сказав Есталер.

— Його покусали сьогодні вночі, він так каже?

— Так, і він у паніці.

— Непогано.

Есталер провів Рубо Кевена прямо до дверей комісара. У лівій руці він тримав кухлик кави без цукру. Комісар не вживав цукру. На відміну від Адамберґа, Есталер любив життєві дрібнички, любив пригадувати їх і показувати, що пам'ятає.

— Я не клав вам цукру, комісаре, — сказав він. Каву він поставив на стіл, а Рубо Кевена посадив на стілець.

— Дякую, Есталере.

Знервований чоловік чухав пальцями густе волосся на грудях. Від нього тхнуло потом, а піт його тхнув вином.

— Вас раніше кусали блохи? — запитав Адамберґ.

— Ніколи.

— Ви впевнені, що вас покусали саме сьогодні?

— Дві години тому. Я саме від цього прокинувся. Тому і прийшов попередити вас.

— На дверях вашої багатоповерхівки є четвірки, месьє Рубо?

— Дві. Консьєржка намалювала одну маркером на вікні, а другу — хтось із п'ятого поверху, з квартири ліворуч.

— Отже, це не він. І це не блохи. Можете спокійно вертатися додому.

— Ви жартуєте? — чоловік підвищив голос. — Я вимагаю захисту.

— Сіяч розмальовує всі двері, крім одних, перед тим, як запустити бліх, — відкарбував Адамберґ. — Це інші блохи. Чи приходив до вас хтось останніми днями? Хтось із твариною?

— Так, — насупившись, сказав Рубо. — Два дні тому приходив друг зі своїм псом.

— Ось бачите. Повертайтеся до себе, месьє Рубо, і засинайте. Ми всі трохи покуняємо, і все буде добре.

— Ні. Я не хочу.

— Якщо ви настільки хвилюєтеся, — сказав Адамберґ, підводячись, — зателефонуйте дезінфекторам та й по всьому.

— Це не допоможе. Вбивця обрав мене, з блохами чи без бліх. Я вимагаю захисту.

Адамберґ повернувся за стіл, підійшов до своєї стіни і ретельніше оглянув Кевена Рубо. Тридцять років, агресивний, стривожений — і щось мерехтить на дні його великих темних трішки випуклих очей.

— Гаразд, — сказав Адамберґ. — Він вас обрав. У вашому будинку нема жодної нормальної четвірки, але ви знаєте, що він вас обрав.

— Блохи, — пробурмотів Рубо. — Так написано в газеті. У всіх жертв були блохи.

— А як же пес вашого друга?

— Ні, справа не в цьому.

— А чому ж ви настільки впевнені?

Тон комісара змінився, Рубо відчув це і зіщулився на стільці.

— Через газету, — повторив він.

— Ні, Рубо, тут щось інше.

Щойно приїхав Данґлар. Годинник показував п'ять хвилин по шостій, і Адамберґ жестом попросив заступника вмощуватися. Капітан мовчки підійшов і сів за комп'ютер.

— Слухайте, — знову взявся за своє Рубо, повернувши впевненість. — Мені погрожують, якийсь божевільний намагається мене вбити, а мене ще й ображають?

— Чим ви заробляєте на життя? — запитав Адамберґ, пом'якшивши тон.

— Я працюю у відділі лінолеумів у великому меблевому магазині, за Східним вокзалом.

— Ви одружені?

— Розлучився два роки тому.

— Діти?

— Двоє.

— Вони живуть з вами?

— Зі своєю матір'ю. Маю право відвідувати їх на вихідних.

— Ви вечеряєте в ресторані? Вдома? У вас є кухар?

— По-різному, — трохи спантеличено відповів Рубо. — Часом я готую собі суп і напівфабрикати. Іноді ходжу в бістро. У ресторанах надто дорого.

— Ви любите музику?

— Так, — трохи розгублено відповів Рубо.

— А телевізор маєте?

— Так.

— Дивитеся футбол?

— Так, звісно.

— Розбираєтеся?

— Більш-менш.

— Дивилися матч Нант — Бордо?

— Так.

— Непогано зіграли, правда? — запитав Адамберґ, який його не дивився.

— Ну як сказати, — скривившись, відповів Рубо. — Все розвивалося досить мляво і закінчилося нічиєю. Це можна було передбачити з першого ж тайму.

— А новини в перерві дивилися?

— Так, — машинально відповів Рубо.

— Отже, — вмостившись перед гостем, сказав Адамберґ, — ви б мали знати, що вчора сіяча чуми було затримано.

— Так казали, — знервовано сказав Рубо.

— У такому разі, чого ж вам боятися?

Чоловік кусав губи.

— Чого вам боятися? — повторив Адамберґ.

— Я не певен, що це він, — з сумнівом сказав чоловік.

— Правда? А ви знаєтеся на вбивцях?

Рубо повністю заковтнув верхню губу, чухаючи волосся на грудях.

— Це мені погрожують і мене ж ображають, — повторив він. — Я мав це передбачити. Варто звернутися до лягавих, як вони миттєво запроторять тебе у в'язницю. Це все, що вони вміють робити. Потрібно було самому викручуватися. Приходиш тут допомогти правосуддю, і ось тобі результат.

— Але ви допоможете, Рубо, дуже навіть.

— Правда? Гадаю, ви забагато хочете, комісаре.

— Не викаблучуйся мені тут, Рубо, ти не настільки хитрий. — А?

— Ага. Але якщо ти не захочеш допомогти, то любенько повернешся до себе. До себе, Рубо. Якщо спробуєш утекти, тебе приведуть додому, де ти чекатимеш смерті.

— Відколи це лягаві кажуть, куди я маю йти?

— Відколи ти причепився до мене. Але вперед, Рубо, ти вільний, тікай.

Чоловік не ворухнувся.

— Боїшся, так? Боїшся, що він задушить тебе грубою мотузкою, як і всіх решта? Ти знаєш, що не зможеш захиститися. Знаєш, що він упіймає тебе, де б ти не був — у Ліоні, Ніцці, Берліні. Ти мішень. І чудово знаєш чому.

Адамберґ відкрив шухляду і розклав перед нічним гостем п'ять фотографій жертв.

— Ти знаєш, що приєднаєшся до них, правда? Ти всіх їх знаєш, і тому боїшся.

— Дайте мені спокій, — сказав Рубо, відвернувшись.

— Ну то тікай. Забирайся.

Минуло дві довгі хвилини.

— Гаразд, — наважився чоловік.

— Ти їх знаєш?

— І так, і ні.

— Поясни.

— Скажімо так, колись давно, сім чи вісім років тому, ми зустрілися. Випили по келиху.

— Ну, звісно. Ви просто випили вина, і саме тому він вас по черзі винищує.

Чоловік пітнів, і запах поту наповнив усю кімнату.

— Хочеш кави? — запропонував Адамберґ.

— Буду вдячним.

— І чогось поїсти?

— Буду вдячним.

— Данґларе, скажіть Есталеру, щоб приніс усе.

— І цигарки, — додав Рубо.

— Розповідай, — повторив Адамберґ, коли Рубо брався за дуже солодку каву з молоком. — Скільки вас було?

— Семеро, — прошепотів Рубо. — Ми зустрілися в барі, чесно.

Адамберґ зазирнув у великі чорні очі й помітив, що