Читати книгу - "Чотири сезони"

Хтозна, що спричиняє «мокрий» сон? Випадково потерся об жінку в автобусі? У читальній залі ненароком зазирнув дівчинці під спідничку? Не знаю. Єдине, що добре пам’ятаю, — як стрибнув із вишки в басейні Асоціації молодих християн і загубив плавки, коли вдарився об воду.

— І ти від цього кінчив? — захихотіла вона.

— Ага. Тому, якщо малий не хоче обговорювати з тобою проблеми, з якими зіткнувся його пуцачок, не напосідай.

— Холера, ми ж зробили все, що могли, аби він виріс без усього цього непотребу у вигляді почуття провини.

— А від цього не втечеш. Він приносить його зі школи, як застуду у першому класі підхоплював. Від друзів або від того, як учителі змальовують певні теми. Від мого батька теж міг набратися, легко. «Тоде, не чіпай його вночі, бо на долонях у тебе виросте волосся, сам ти осліпнеш, почнеш втрачати пам’ять, а потім твій краник почорніє, згниє і відвалиться. Будь обережний, Тоде».

— Діку Боуден! Твій батько б нізащо…

— Нізащо? Він таке казав, чорт забирай. Так само, як твоя єврейсько-польська бабця запевняла, що розбудиш когось посеред кошмару — і людина поїде дахом. А ще він наказував мені завжди витирати сідало в громадському туалеті, щоб не підчепити «чужих мікробів». Здається, то він так обтічно називав сифіліс. Б’юся об заклад, твоя бабця тобі теж таке вішала.

— Ні, не бабця, мати, — неуважно відповіла Моніка. — А ще казала завжди змивати за собою. Тому я ходжу вниз.

— І все одно мене будиш, — пробурмотів Дік.

— Що?

— Нічого.

Цього разу він уже переступив поріг сну, коли вона знову покликала його на ім’я.

— Ну що? — трохи роздратовано спитав він.

— А ти не думаєш… ой, та це пусте. Спи.

— Ні, кажи вже, раз так. Я знову прокинувся. Я не думаю що?

— Той старий, містер Денкер. Ти не думаєш, що вони забагато часу проводять разом? Ану ж як він… ой, ну не знаю… може, він забиває Тоду голову всякими історіями.

— Жахастиками, що відбувалися насправді, — сказав Дік. — У ті дні, коли Ессенський автомоторний не виконував норму виробітку. — І він тихо гигикнув.

— Я лише висловила думку, — сухувато промовила вона. І перевернулася на інший бік, зашурхотівши ковдрою. — Вибач, що потурбувала.

Він поклав руку на її голе плече.

— Мала, от що я тобі скажу. — Він примовк, розмірковуючи, добираючи слова. — Я інколи теж непокоюся за Тода. Не через те саме, що турбує тебе, але непокоїтися — значить непокоїтися, правда ж?

Моніка повернулася до нього.

— А через що?

— Ну, я виріс трохи в інших умовах, ніж він. У мого батька була крамниця. Бакалійник Вік, так його всі називали. У нього був гросбух, куди він записував усіх тих людей, хто брав у нього харчі в борг, і суми боргів. Знаєш, як батько його називав?

— Ні. — Дік рідко заводив розмову про своє дитинство. Вона завжди гадала, це тому, що воно було не надто приємним і він волів не згадувати. Тож тепер уся перетворилася на слух.

— Батько називав той журнал «Книгою лівої руки». Казав, що права рука робить бізнес, але права рука ніколи не повинна знати, що робить ліва. Казав, якби права рука знала, то вхопила б сокирку для м’яса й відтяла ту ліву на місці.

— Ти мені про це не розказував.

— Ну, коли ми побралися, я старого недолюблював. Власне, я й досі багато часу проводжу, його недолюблюючи. Я не розумів, чому мушу носити чиїсь штани з ящиків «Ґудвіла»[84], коли місіс Мазурські бере шинку в кредит, розказуючи ту саму стару казочку про те, що її чоловіченько наступного тижня вже точно вернеться на роботу. Але той кінчений п’янюга Білл Мазурські мав у житті лише одну роботу — міцно тримати пляшку шмурдяка за дванадцять центів, щоб вона від нього не полетіла.

У ті часи я відчайдушно хотів лише одного — якось вибратися з того району, втекти подалі від життя, яке вів мій старий. Я заробляв хороші оцінки, займався не цікавим для себе спортом і так дістав стипендію в Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі. І із себе пнувся, щоб завжди входити в десять відсотків найкращих студентів, бо єдині «Книги лівої руки», які тоді вели в університетах, містили прізвища солдатів, які пішли на війну. Батько надсилав мені гроші на підручники, але взяв я їх у нього лише раз — коли написав додому, перепудившись, що завалю ту кумедну французьку. Так я зустрів тебе. А пізніше від сусіда з нашого кварталу, містера Генріда, довідався, що батько тоді заставив машину, щоб нашкребти ту суму. А тепер у мене є ти, і в нас є Тод. Я завжди думав, що він у нас збіса чудовий хлопчик, і старався щосили, щоб у нього завжди було все необхідне… усе, що поможе вирости йому чудовим чоловіком. А сам ще сміявся колись над тією старою, як світ, банальністю: мовляв, чоловіку завжди хочеться, щоб його син виріс кращим за нього. Та, коли вже діло хилиться до старості, мені це здається все менш смішним і все більш схожим на правду. Я не хочу, щоб Тод носив штани з ґудвілівської коробки, бо жінка якогось п’яндалиги бере шинку в кредит. Розумієш?

— Так, авжеж, я розумію, — тихо мовила Моніка.

— І раптом, якраз перед тим, як мій старий стомився воювати із забудовниками й пішов на пенсію, з ним стався мікроінсульт. Десять днів він провалявся в лікарні. І всі ті його сусіди з району: макаронники, фріци, навіть деякі ніґери, що понаїжджали десь у п’ятдесят п’ятому, — вони сплатили його рахунок. Усе до останнього клятого цента. Я повірити не міг. І в крамниці вони працювали, щоб не зачиняти її. Фіона Кастелано організувала чотирьох-п’ятьох безробітних подруг, щоб приходили й стояли за прилавком позмінно. Коли старий повернувся з лікарні, бухгалтерський баланс був зведений до цента.

— Ого, — дуже тихо сказала Моніка.

— Знаєш, що він мені сказав? Мій старий? Що старість завжди наводила на нього страх — ти зовсім самотній, безпорадний, боїшся, можеш упасти, поранитися. Страх, що доведеться лягати в лікарню, і ти більше не зможеш зводити кінці з кінцями. Страх смерті. Але він сказав, що після того інсульту боятися перестав. Сказав, що тепер може вмерти спокійно.