Читати книгу - "Зима наближається"

що привела до включення Китаю, Куби, Росії та Саудівської Аравії до складу Ради з прав людини ООН. Чи справді ми хочемо жити за правилами, розробленими з дозволу таких режимів?

Поки Обама говорив про важливість прийняття допомоги Росії в стримуванні ядерних амбіцій Ірану, агентство «Ройтерз» повідомило, що Тегеран купує в Кремля новітні зенітно-ракетні комплекси С-300. Якщо Захід заслужив на такий рівень співпраці, включивши Росію до Великої вісімки, важко уявити, що, на думку Обами, могло статися, якби Росію виключили. Цікаво, що сьогодні, у квітні 2015 року, про іранську ядерну програму та російські ракети С-300 на її захисті знову говорять у новинах. Викликає тривогу те, що президент Обама не здається занепокоєним цим більше, ніж кандидат Обама у 2008 році.

У Берліні він неодноразово згадував операцію «Берлінський повітряний міст» 1948-го. А в попередньому інтерв’ю казав, що хоче «повернути зовнішню політику, характерну для адміністрації Трумена з Маршаллом, Ачесоном та Кеннаном у її складі»[69]. То була дивна заява, бо президент Трумен, великий герой за моєю оцінкою, виступав проти того, щоб поступатися комуністам навіть на дюйм на всіх фронтах світу. А «Людині з Міссурі», як його називали, доводилося мати справу із самим Йосипом Сталіним, який не приховував свого прагнення до світового панування. При цьому Трумен урятував не лише Західний Берлін. Дякувати йому мають також Південна Корея, Тайвань та вся Західна Європа. (У світлі поточних подій варто відзначити, що Трумен також змусив Сталіна покласти край радянській окупації Ірану в 1946 році.) Тільки порівняйте цю тверду лінію з позицією радників передвиборчої кампанії Обами Мадлен Олбрайт і Вільяма Перрі, держсекретаря й міністра оборони часів Білла Клінтона, які теж розкритикували пропозицію Маккейна відповісти на порушення прав людини рішучими діями, а не порожніми балачками.

Окрім того, у своїй берлінській промові Обама висунув питання, чи обстоюватиме Захід «права дисидента в Бірмі, блогера в Ірані чи виборця в Зімбабве». Звучить, звичайно, добре, але як щодо політв’язня в Китаї та засудженого нещодавно блогера в Росії? Адже як Мугабе, так і Медведєв стали президентами в результаті кричуще сфальсифікованих виборів. Лицемірство засудження слабких диктатур за одночасного вітання сильних підриває довіру до Америки та Європи, а також нівелює будь-які їхні претензії на світове лідерство. Фактично схоже на те, що воно заохочує менших диктаторів плекати більші амбіції. Лідери стають великими, лише беручись за великі виклики. Ті з нас, хто жив за «залізною завісою», були вдячні Рональдові Рейгану за те, що в 1987 році він приїхав до Берліна не засуджувати відсутність свободи, скажімо, в Анголі.

Окрім позиції щодо Іраку, виглядало так, неначе «кандидат змін» Обама збирається увічнити деструктивні подвійні стандарти адміністрації Буша-молодшого. Тим часом консервативний Джон Маккейн виявився не таким уже й старомодним, зауваживши, що зламані речі слід намагатися полагодити. Надання Росії й Китаю свободи розпоряджатися правами людини задля продовження з ними переговорів призвело до збільшення постачань зброї і ядерних технологій Ірану, появи атомної бомби в Північної Кореї та втручання обох цих держав у розв’язання конфліктів у Дарфурі й Зімбабве. Чи сталися б усі ці події в будь-якому разі, якби Сполучені Штати Америки та Європа пригрозили суттєвими діями у відповідь? Цього ми не можемо знати, але Маккейн принаймні хотів це з’ясувати.

2008 року Кремлем та Усекитайськими зборами народних представників керували вже не комуністичні ідеологи, а шахраї-капіталісти й націоналісти, які залишаються при владі й досі. Вони не становили такої великої загрози, яка стояла перед президентами Труменом, Кеннеді та Рейганом. І все одно Обама все ще не бажав конфронтації з ворогами демократії заради захисту цінностей, які він так переконливо обстоював у своїх промовах. Холодна війна скінчилася, а демократія стала світовим стандартом не тому, що західні лідери захищали свої цінності, а тому, що активно їх просували.

11 вересня 1858 року інший політик з Іллінойсу, що збирався стати президентом США, Авраам Лінкольн проголосив: «Наш захист полягає в збереженні того духу, який високо цінує свободу як спадщину всіх людей в усіх краях, скрізь»[70]. Не там, де це зручно. Не в країнах, де немає великих запасів нафти й газу, а також ядерної зброї. Скрізь.

Найбільші оплески в Берліні прозвучали після слів Обами, що за його президентства більше не буде односторонності й військового авантюризму доби президента Буша-молодшого. До того моменту ніхто з членів виборчої команди Обами не сумнівався, що він вміє виголошувати добрі промови. Але реакція берлінської аудиторії та електорату США засвідчила, що то був також вдалий виступ проти політики Буша. 2008 року американці й решта світу були виснажені після двох довгих військових кампаній в Афганістані та Іраку, у яких не було чітких цілей або видимих фінішних рисок.

Чесно кажучи, Обама був чудовим представником своїх виборців. Навіть найбільші прибічники «Програми свободи» Буша розуміли, що їхні інтереси сильно страждають від непередбачених витрат і занадто тривалих війн в Афганістані та Іраку, а також безкінечних операцій із розбудови країни й систем безпеки. Америка втрачала людський і фінансовий капітал, але важливішим було те, що вона втрачала свій політичний вплив.

Поглиблення конфлікту в Іраку відволікало єдину світову супердержаву від її більш масштабних цілей, а також послаблювало Сполучені Штати в політичному й військовому плані. Керівництву Конгресу США загрожувала та сама помилка: нездатність побачити в Іраку лише одну складову пазла, а тому треба вже було повернутися до засад стратегічного планування.

Тридцять років гри в шахи прищепили мені розуміння того, що ніколи не слід утрачати з виду загальну картину. Якщо приділяти забагато уваги одній ділянці дошки, можна швидко дійти краху всієї позиції. Америка та її союзники були так зосереджені на Іраку, що здавали одну територію за іншою по всій мапі світу. Північна Корея отримала атомну бомбу, у Латинській Америці почалася гонка озброєнь, а нафтові диктатури Росії, Венесуели та Ірану насолоджувалися надзвичайним злетом цін на нафту. До 2006 року навіть примарні цілі президента Буша щодо амбітної війни з терором були витіснені кризою в Багдаді.

Час уже було визнати провал американської зовнішньої політики після 11 вересня. Попереджувальні удари й повалення диктаторських режимів могли бути добрим або не дуже добрим планом, але принаймні то був план. Якщо ви атакуєте Ірак, то маєте бути готові вдарити також по Ірану й Сирії. Непослідовність є стратегічною помилкою, яку майже завжди неможливо виправити. А Сполучені Штати лише спостерігали за громадянською війною, водночас безпорадно йдучи на поступки в іншому місці. Ця лиховісна ситуація була наслідком єдиної речі, гіршої за