Читати книгу - "Спаситель"

вивертав з кишень дрібні гроші, запевняючи, що більше нічого не має. Стало на гамбургер та квиток у метро. Замало, щоб знайти притулок, сховатися, зігрітися, поспати. Та ще й офіціант, йолоп, бовкнув, що вже повідомив у поліцію й вони вже виїхали. Тому він вчинив так, як мусив.

Полум’ям освітлювало сніг знадвору. Його увага була прикута до собачих слідів просто біля входу. Дивно, що він не зауважив їх, коли вперше наблизився до контейнера. Він прислухався до власного дихання, котре відбивалося луною від стін залізного ящика й лунало так, що здавалось, ніби поруч є ще хтось, а погляд роздивлявся сліди. Він заціпенів. Його сліди перетинали псячий слід. А посеред відбитка власного черевика він зауважив слід від лапи.

Рвучко зачинивши двері, він у глухому гуркоті загасив вогнище, лише краї газети дотлівали у непроглядній темряві. Дихання прискорилось. Ззовні щось є, щось полює на нього, учуває його, впізнає. Він затамував подих. І враз зрозумів: це щось не зовні. І чув він не луну свого дихання. Воно тут, всередині. Розпачливо поліз у кишеню за пістолетом, але тільки-но й встиг подивуватись, що не чутно ані гарчання, ані жодного іншого звуку. Й нарешті почув – як тихо шкрябають кігті, що відштовхуються від залізної долівки. Він устиг лише руку здійняти, як щелепи зціпились навколо неї, як від болю думки посипались дощем осколків.

Харрі дивився на ліжко й на те, що, ймовірно, було Туре Бйоргеном. Підійшов Халворсен, ставши поряд, прошепотів:

– Святий Боже! Що тут сталося?

Не відповівши, Харрі відстібнув застібку на чорній масці, що затуляла обличчя чоловіка, котрий лежав на ліжку, витягнув затичку. Нафарбовані губи й підмальовані чорним очі враз нагадали йому Роберта Сміта, вокаліста гурту «К’юе».

– Чи це той офіціант, з яким ти розмовляв у «Бісквіті»? – спитав Харрі, краєчком ока оглядаючи кімнату.

– Наче. Боже, що він нап’яв на себе?

– Латекс, – відповів Харрі, доторкнувся пучками до металевих ошурок на простирадлі і, взявши кілька дрібних ошурок на пучку, поклав поряд з напівпорожньою склянкою з водою на столикові біля ліжка. Там лежала пігулка. Харрі роздивився її.

– Збочення це, – простогнав Халворсен.

– Це один з різновидів фетишизму, – мовив Харрі. – Загалом не більше збочення, ніж коли дивишся на жінку у міні-спідниці та поясі з панчохами, чи що там тебе заводить.

– Уніформи, – сказав Халворсен. – Найрізноманітніші. Як у медсестер, на парковці у…

– Досить, – обірвав його Харрі.

– Яка твоя думка? – спитав Халворсен. – Пігулками вкоротив собі віку?

– Це ти його спитай, – мовив Харрі, узявши зі столика коло ліжка склянку, вихлюпнув воду на обличчя на подушці. Халворсен, роззявивши рота, витріщився на інспектора.

– Якби ти не був такий упевнений наперед, що він наклав на себе руки, ти б розчув, що він дихає, – пояснив Харрі. – Це стесолід. Не набагато гірший за валіум.

Чоловік на ліжку позіхнув. Потім скривився, закашлявся. Харрі сів скраю постелі, чекаючи, поки до смерті перелякані, але крихітні зіниці офіціанта сфокусуються на його постаті.

– Ми з поліції, Бйоргене. Даруй, що отак вдерлися до тебе, та ми вважали, що у тебе є дещо, що ми шукаємо. Хоча, з усього видно, що його вже тут немає.

Очі на подушці двічі змигнули.

– Ви про що? – заскиглив Бйорген. – Як ви сюди увійшли?

– Двері, – мовив Харрі. – До всього у тебе цього вечора був гість.

Чоловік замотав головою.

– Так ти казав поліцейському по телефону, – пояснив Харрі.

– Ніхто у мене не гостював. Й у поліцію я не телефонував. Мій номер не визначається. Ви не можете відстежити дзвінок.

– О, ще й як! Поміж тим, я й слова не сказав про те, що ти телефонував. Телефоном ти повідомив, що дехто прикутий до ліжка, й я бачу на простирадлі ошурки від латунного узголів’я. Та й дзеркалу отам було непереливки. Він утік, Бйоргене?

Той спантеличено водив очима то на Харрі, то на Халворсена.

– Він тобі погрожував? – Харрі говорив тихо, монотонно. – Казав, що повернеться, якщо хоч словом прохопишся, адже так? І ти боїшся?

Бйорген роззявив рота. Може, через його шкіряну маску Харрі спало на думку, що він скидається на заблукалого пілота. Роберт Сміт у відключці.

– Вони завжди таке кажуть, – мовив Харрі. – Але знаєш, якби він не жартував, то ти б уже був на Божій дорозі.

Хлопець вирячився на Харрі.

– Чи ти знаєш, куди він пішов, Бйоргене? Чи він узяв щось? Гроші, одяг?

Мовчання.

– Ну ж бо, кажи. Це істотно. Він замірився знайти й вбити ще одну людину в Осло.

– Гадки не маю, про що ви говорите, – прошепотів Туре Бйорген, не зводячи з Харрі очей. – Якщо ваша ласка, йдіть собі, га?

– Звісно, ми підемо. Але май на увазі, що ти добряче ризикуєш, ми можемо звинуватити тебе у переховуванні убивці-втікача. А у найгіршому випадку закон поставиться до цього, як до співучасті в убивстві.

– Чим ви це доведете? Добре, може, я й телефонував у поліцію. Блеф. Розважитися прагнув. То й що?

Харрі підвівся.

– Як забажаєш. Ми йдемо. Вдягнися, збери лахи. Я пришлю за тобою наших людей, Бйоргене.

– За мною?

– Заарештуємо тебе, – Харрі кивнув Халворсену, мовляв, ідемо.

– Заарештуєте? Мене? – Скигління наче корова язиком злизала. – За що? Ви ж ні греця не доведете.

Харрі показав йому пігулку, яку тримав між пальців.

– Стесолід продають за рецептом, як наркотики на кшталт амфетаміну чи кокаїну, Бйоргене. Отож, навіть якщо покажеш рецепт, ми маємо заарештувати тебе за зберігання наркотику. До двох років ув’язнення.

– Жартуєте, га? – Бйорген трохи підвівся з ліжка, схопив з долівки ковдру. Мабуть, лише зараз допетрав, який має вигляд.

Харрі попростував до дверей.

– Я, власне, цілком з тобою згодний, Бйоргене, норвезьке законодавство страшенно суворе стосовно легких наркотиків. Тому за інших обставин я, може, дивився б на це крізь пальці. Бувай.

– Стривайте!

Харрі зупинився чекаючи.

– Його б-брати5… – пробурмотів Туре Бйорген.

– Брати?

– Він сказав, що коли з ним щось в Осло станеться, його брати прийдуть за мною. Себто якщо його заарештують чи уб’ють, вони обов’язково за мною прийдуть. Сказав, що його брати зазвичай використовують кислоту.

– У нього немає братів! – гаркнув Харрі.

Туре Бйорген звів голову, глянув на височенного поліцейського й здивовано мовив:

– Немає?

Харрі повільно захитав головою.

Бйорген заламував руки.

– Я… я випив пігулки лише тому, що мені терпець урвався. Вони ж від цього, хіба ні?

– Куди він пішов?

– Він не казав.

– Грошей у тебе взяв?

– Взяв дрібноту, а потім пішов. А я… я сидів тут, і так мені лячно було… – Він раптом схлипнув й замовк, зігнувшись під ковдрою. – Мені й зараз лячно.

Харрі глянув на хлопця, що плакав.

– Якщо бажаєш, сьогодні можеш переночувати у