Читати книгу - "Таємні стежки"

учнів і стояв, широко розкривши очі. Друзі не помітили в ньому ніякої зміни.

— Чого ж ми стоїмо? — раптом спитав господар. — От чудасія! Заходьте, будь-ласка!

Провівши гостей у столову, Зорг швидко одягнув мундир.

— Зараз ми організуємо сніданок… Клара, прошу!

Дружина Зорга підійшла до шафи і почала виймати посуд. Зорг допомагав їй. Розставивши на столі пляшки з вином, він розкупорив їх, потім відкрив рибні і м'ясні консерви, компот із груш, нарізав тоненькими кружальцями копчену ковбасу. Повісивши на плече рушник, дружина перетирала тарілки і бокали.

За сніданком панувало пожвавлення. Друзі здивувалися гостинності Зорга. Майор говорив відверто і повідомив, що тепер працює в розвідці міністерства закордонних справ.

— Війна програна, — сказав Зорг без тіні жалю і досади. — Мені це ясно було ще там, у Росії. Але занепадати духом я не збираюся. Завтра ми з дружиною вилітаємо до Аргентіни.

— До Аргентіни? — здивовано спитав Грязнов. — Чому так далеко?

Зорг посміхнувся. Він старанно пережовував шматок копченої ковбаси.

Друзі перезирнулися.

Дружина Зорга розілляла кофе в чашки. Розмова тривала.

Під час розмови хтось згадав ім'я Кібіца. Зорг посміхнувся:

— Ви правильно зробили тоді…

— Що саме? — наче не розуміючи натяку, спитав Ожогін.

— Що повідомили про записки цього мерзотника Юргенсу. Кібіц дістав те, що заробив: його розстріляли.

Ожогін і Грязнов поцікавились, що Зорг збирається робити в Аргентіні.

— Я їду туди як приватна особа. А робота знайдеться…

Ночували друзі у Зорга.

На світанку до його будинку підійшла машина: Зорг і дружина поспішали на аеродром.

Через годину з уцілілого приміщення комендатури Грязнов зв'язався по радіо з Долінгером і пояснив становище, в якому вони опинилися.

Опівдні була одержана коротка відповідь: «Виїжджайте».

X

Вдарили морози, але снігу не було. Сонце майже не з'являлось. На деревах і дахах будинків міцно тримався великий іній. Річки вкрилися льодом. Вночі мороз досягав десяти градусів.

Ожогін і Грязнов поверталися на попутних машинах, користуючись документами, одержаними в комендатурі.

Так і не вдалося їм знайти кого-небудь з представників радіоцентра, де вони проходили практику, і одержати відповідні атестати.

Їхати залізницею було майже неможливо. Через основні залізничні вузли, забиті составами, пропускали ешелони, що йшли до фронту, а поїздам, які їхали вглиб країни, приділяли мало уваги.

Друзі витратили чотири доби тільки на те, щоб проїхати сто двадцять кілометрів залізницею.

На автостраді водії, не знижуючи швидкості, мчалися мимо з тривожними, зосередженими обличчями. Не допомагали ніякі сигнали. Довелося пройти кілька кілометрів пішки, перш ніж удалося влаштуватись на попутну машину.

Ввечері, коли зовсім стемніло, машина зупинилася на площі, де не так давно в числі інших городян Ожогін і Грязнов копали окопи.

— Майже дома, — щулячись від холоду, сказав Микита Родіонович.

— Можна подумати, що ви забули, де знаходиться наш справжній дім, — посміхаючись сказав Андрій.

— А я, признатися, не бачу підстав не вважати будинок Альфреда Августовича своїм.

Друзі мовчки перейшли площу і рушили вузенькою вуличкою міста, яке поринуло у цілковиту темряву.

«Чи не скоїлось чогось із Вагнером та Алімом? — думав Андрій. — Чи не потрапили вони до лап гестапо? Чи продовжують свою бойову роботу?»

Микита Родіонович, який всю дорогу мовчав, був зайнятий іншими думками: його цікавило питання, що робитимуть з ними Марквардт і Юргенс. Курс підготовки закінчено, вони можуть працювати самостійно. Під яким приводом їх пошлють у Радянський Союз? Якими документами забезпечать? Як їх туди зашлють?

Події розгорталися незалежно від волі і бажання друзів. Залишалося підкоритися ходу подій…

Чи все можливе роблять вони з Андрієм для своєї Батьківщини?

Звичайно, можна зробити більше того, що вони роблять, але це зв'язано з риском, а рискувати їм не можна. Він згадав «Грізного», його слова: «Поведінка розвідника визначається завданням».

… Ось і знайома хвіртка у двір. Друзі тихенько обійшли будинок і зупинилися перед зачиненими дверима. Сад виглядав зараз сумним, дерева стояли ' голі, доріжки були всипані листям. Помітно виділялося дерево з дуплом.

Микита Родіонович постукав. За дверима почулися кроки і пролунав голос Аліма:

— Хто там?

— Свої.

— Хто — свої? — перепитав Ризаматов.

— От тобі й маєш! Навіть і по голосу не пізнаєш?

— Ой-ой!.. — захвилювався Алім. — Микита Родіонович… Андрій… Яка радість! Він відчинив двері і по черзі обняв Ожогіна й Грязнова. — А ми вже й надію втратили на зустріч.

— А ти куди зібрався? — поцікавився Андрій, побачивши, що Алім в пальті.

— Холодно в нас, топити нічим… Ходімо. — І, обнявши Андрія, він повів гостей у будинок.

Вагнер і Гуго, що був також тут, зустріли Ожогіна і Грязнова з щирою радістю.

Всі були в пальтах, з шарфами на шиї: температура в будинку була майже така, як і надворі.

— Можна не роздягатись? — посміхнувся Ожогін.

— Так, не рекомендується, — відповів Гуго.

— Ви, звичайно, хочете їсти? — занепокоєно спитав Альфред Августович.

— Востаннє їли учора ввечері.

Вагнер і Алім перезирнулися.

З'ясувалося, що в домі нічого немає, крім сурогатного кофе, але і його пити нема з чим.

— І холодно, і голодно, — сказав сумно Вагнер.

— А картопля, що ж, не вродила? — поцікавився Микита Родіонович.

Він знав, що Вагнер і Алім приділяли велику увагу обробітку картопляного поля.

Вагнер безнадійно махнув рукою:

— Прийшли ми якось уранці на поле, а на ньому порожньо: все викопали, до останньої картоплинки. Кажуть, що це зробили військові частини, які проходили мимо…

Доводилось лягати спати голодними. Холодний будинок здавався непривітним, незатишним.

— Нічого, одну ніч переночуємо, а завтра що-небудь зробимо, — заспокоїв старого Микита Родіонович. — Юргенс допоможе.

— Безумовно, — погодився Андрій. — Не в його інтересах псувати нам настрій в останні дні.

Спати вирішили в одній кімнаті. Знесли туди матраци, ковдри, подушки, верхній одяг.

Гуго теж лишився ночувати. У нього вийшло якесь непорозуміння з квартирною хазяйкою, і він уже другу добу не повертався додому.

— Що ж ти думаєш робити далі? — звернувся, до нього Вагнер.

Абіх спробував відбутися жартом:

— Думати в Німеччині заборонено. За всіх думає фюрер.

Усі, крім Вагнера, розсміялися.

— Я питаю серйозно, Гуго, а ти жартуєш, — з докором сказав він Абіху.

Той промовчав.

— Що у вас трапилось? — поцікавився Микита Родіонович.

Виявилось, що Гуго став безробітним. Після того, як згоріла лабораторія, його кілька разів допитували, але оскільки доказів ніяких не було, залишили в спокої. Лабораторію перевели в інше місто, а старий штат працівників звільнили. Знайти нову роботу було майже неможливо.

— Доведеться перечекати цей тяжкий час, — сказав Ожогін. — Швидко все зміниться, і роботи у вас буде скільки завгодно.

— Правильно, — схвалив Вагнер. — Живи поки що у нас.

— Гаразд, — коротко відповів Абіх. Більше до цієї теми не поверталися.

Друзі спитали, чи не цікавився ними