Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий"

янгол. Хіба я просила вас про це? Моє серце насилу витримало, коли ви заявили Генрі, що одружитеся з нею. Я ледве не зомліла. Ви навіть не порадилися зі мною. А то ж я придумала соломинки, бо я хотіла врятувати вас… Мені зовсім не соромно признатися, що я хотіла зберегти вас для себе. Генрі любить мене не так, як ви. А я ніколи не любила Генрі так, як любила вас, та й тепер люблю, нехай дарує мені бог.

Френк аж розгубився з несподіванки. Він схопив Леонсію в обійми і трохи не задушив її.

— І це в день весілля, — докірливо промовила вона, ледве звівши дух.

Френк відразу опустив руки.

— Як можете ви, Леонсіе, казати таке саме тепер? — гірко промурмотів він.

— А чому ж не можу? — спалахнула вона. — Ви кохали мене. Ви дали мені зрозуміти цілком щиро й відверто, що кохаєте мене. А проте сьогодні ж таки відмовились від своїх слів, коли охоче й радо одружилися із першою жінкою, що знадила вас своїм білим личком.

— Отже, ви ревнуєте, — дорікнув їй Френк, і серце йому забилось дужче, коли вона кивнула головою. — Я певен, що ви ревнуєте, а водночас ви, як кожна жінка, ще й кажете неправду. Мені зовсім не хотілось одружуватися. Я одружився тільки задля вас, задля самого себе, чи, радше, задля Генрі. Дякувати богові, я ще не втратив чоловічої честі.

— Чоловіча честь не завжди задовольняє жінок, — відказала Леонсія.

— А ви воліли б, щоб я був нечесний? — швидко спитав Френк.

— Я ж тільки закохана жінка! — благально мовила Леонсія.

— Ви жалите, як оса! — розпалився він. — Ви зі мною нечесні.

— А хіба жінка буває чесна, коли кохає? — щиро призналась Леонсія, — Чоловікам, видно, вистачає самої честі. А жінка живе лише коханням, я сама, як жінка, мушу признатися в цьому.

— Мабуть, це правда. Честь, як і математика, має свої логічні закони. А для жінок не існує ніяких логічних законів, тільки…

— Тільки добрий або поганий гумор, — закінчила за нього Леонсія.

Тієї миті Генрі й Цариця покликали їх до себе й тим поклали край розмові. Френк із Леонсією поспішили до них і почали розглядати величезне павутиння.

— Чи бачили ви будь-коли павутиння такого неймовірного розміру? — здивувалася Леонсія.

— Хотів би я глянути на ту почвару, що виткала його, — промовив Генрі.

— Я також хотів би її бачити, але не бути нею, — перефразував Френк його слова.

— На щастя, нам не треба йти туди, — сказала Цариця. — Ось наша дорога, — пояснила вона, коли всі запитливо глянули на неї, і показала на потік. — Багато разів я бачила цю дорогу в Свічаді Світу. Я стежила за трупом моєї матері, після того як його кинуто у вир, і бачила, що, допливши до цього місця, він пірнув під скелю.

— Але то ж був труп, — зауважила Леонсія. Вони знову не приховували свого суперництва.

— Один із моїх вартових, — спокійно провадила далі Цариця, — гарний юнак, насмілився подивитись на мене так, наче я була його коханка. Його кинуто живцем у воду. І за ним я теж стежила в Свічаді. Допливши сюди, він виліз на берег. Я бачила, як він підповз он туди, під павутиння, а тоді відразу відсахнувся назад і впав у потік.

— Ще один покійник, — похмуро сказав Генрі.

— Ні. Я простежила за ним і далі. Деякий час було зовсім темно, і я не бачила нічого, але опісля, і то скоро, він виринув на поверхню широкої річки, видобувся на берег, я добре пам'ятаю, що то був лівий берег, і зник між високих дерев, які не ростуть у долині Загублених Душ.

І все-таки вони, як і Торес, жахались на саму думку про необхідність кидатись у темну річку, що зникала під скелею.

— Тут лежать кістки людей і тварин, що злякались води й полізли до сонця крізь павутиння, — застережливо мовила Цариця. — Дивіться, це ж люди. Або принаймні те, що лишилося від них, — кістки. Та й вони скоро зітліють.

— Нехай і так, — сказав Френк. — А втім, мені кортить глянути на сонце. Ви почекайте тут, а я піду розвідати.

Витягши револьвера, що не намок у воді, Френк поліз під павутиння. Не встиг він щезнути з очей, як вони почули, що він стріляє. Ще за мить вони побачили його знову. Френк відступав, відстрілюючись. А невдовзі на нього впав і господар павутиння — почварний павук із волохатими чорними лапами, кожна в добрих два ярди завдовжки. Потвора ще корчилася, здихаючи, а Френк не переставав стріляти. Величезний павуків тулуб, від якого врізнобіч розходилися лапи, розмірами нагадував звичайний кошик на використаний папір. Падаючи, він гупнув Френкові на плечі, відскочив і, безпорадно махаючи волохатими лапами, зваливсь у річку. Чотири пари очей бачили, як почвара домчала до скелі, занурилась у воду й зникла у вирі.

— Де був один, там, певне, є й другий, — озвався Генрі, недовірливо поглядаючи на заснований павутинням отвір.

— Отуди нам єдиний вихід, — сказала Цариця. — Ходімо, любий, разом ми проб'ємося крізь темряву і вийдемо на вільний світ. Не забувай, що я ніколи не бачила його, але незабаром бачитиму разом з тобою.

Вона простягла до нього руки, і Френк не міг не скоритися.

— Ця дірка — лиш отвір у прямовисній скелі на тисячу футів від землі, — розповів він про те, що встиг побачити по той бік павутиння. Він обняв Царицю й кинувся з нею У воду.

Генрі притулив до себе Леонсію і хотів уже й собі кидатись у вир, коли вона спитала його:

— Чому ти прийняв Френкову жертву?

— Тому… — він спинивсь і здивовано глянув на неї. — Тому, що я хотів бути з тобою. Тому, що я був заручений з тобою, а Френк — людина вільна. І, виходить, я не дуже помилився, бо Френк, здається, задоволений із свого одруження.

— Ні, — впевнено похитала вона головою. — У нього лицарська вдача, і він удає щасливого, щоб не образити Цариці.

— Ну, я не знаю. Згадай, як перед вівтарем біля Великого Дому, коли я сказав, що хочу попросити в Цариці руки, він засміявся й заявив, що вона нізащо не погодиться. Отже, зрозуміло, що він сам хотів одружитися з нею. Та чого б і ні? Він не мав дружини, а вона така гарна…

Леонсія навряд чи й чула його слова. Раптом відхилившись і зазираючи йому просто в вічі, вона спитала:

— Як ти кохаєш мене? Чи палко? Чи можеш ти збожеволіти через кохання до мене? Чи дорожча я для тебе