Читати книгу - "Піонери або Біля витоків Саскуеханни"

— Тягніть, хлопці! — горлав Річард. — Там повно здоровенної риби! Тягніть, хлопці, дивіться, яка вам буде винагорода за труди!

Тепер уже видніла риба — якої тільки там не було! Вода під берегом аж кипіла, так борсались у неводі стривожені полонянки. Сріблясті їхні тіла, виблискуючи у світлі багаття, виринали на поверхню, а тоді, злякана галасом, риба знов кидалася на дно, марно намагаючись звільнитися з неволі.

— Ура! — кричав Річард. — Ще трохи, хлоп'ята, — і край!

— Веселіше, хлопці, веселіше! — погукував Бенджамін. — Я бачу здоровенного лосося — якраз для тушкування!

— Геть звідси, шалапуте, — сказав Біллі Кербі, зневажливо викидаючи у воду бичка. — Тягніть, хлопці, тягніть: тут повно всякого добра, і хай мене все життя кличуть брехуном, коли ми не візьмемо тисячу окунів!

Розпалившись, Біллі забув, що ще рання весна, кинувся в холодну воду й почав підштовхувати невід, повний риби.

— Давай, давай! — кричав Мармедюк, який, піддавшись загальному збудженню, теж ухопився за край невода. А Едвардс прийшов на поміч рибалкам ще раніше, зваблений неповторним видовищем сріблястої маси, що тріпотіла на піщаній мілині.

З великою обачністю невід витягли і після неабияких зусиль усю рибу вивернули у видолинок на березі.

Навіть Елізабет і Луїза були в захваті, але коли перша радість минула, Мармедюк підняв окуня вагою зо два фунти і, задумливо подивившись на нього, мовив:

— Яке жахливе марнування щедрих дарів природи! Оця гора риби, що лежить перед тобою, Бесс, і від якої завтра ввечері вже відмовлятимуться в найбіднішій хатині Темплтона, така ніжна і смачна, що могла б прикрасити стіл найвибагливішого гурмана в інших країнах. Немає на світі смачнішої риби, ніж окунь озера Отсего: м'ясо його жирне, як в оселедця-пузанка, і пругке, як у лосося.

— Але, любий тату, — вигукнула Елізабет, — така риба — це ж благословення для краю і велика допомога біднякам!

— Бідняки не дуже запасливі там, де є достаток, і вони рідко думають про завтрашній день. А втім, говорячи про небезпеку хижацького винищення риби, саме для окуня можна зробити виняток. Зимою його захищає від нашого нападу лід, бо окунь не йде на гачок, а влітку він десь зникає — кажуть, іде на глибінь, де вода холодніша, і тільки навесні й восени його можна ловити неводом, та й то лише кілька днів. Однак і окунів, як і інших багатств нашої незайманої природи, через людське хижацтво лишається дедалі менше.

— Менше, менше! — передражнив його шериф. — Якщо для тебе оця гора риби «менше», то я вже й не знаю, що називається «більше». Ось перед тобою добра тисяча окунів і ще стільки ж іншої риби. А ти завжди співаєш своєї: то лісу в тебе меншає, то оленів, то цукрового клена, а тепер уже й риби — і так без кінця! Сьогодні ти хочеш прокопати канали в країні, де повно озер і річок, тільки тому, що вода тече не туди, куди тобі потрібно, а завтра ти збираєшся шукати кам'яне вугілля, хоч кожний, хто має добрий, зір, — я кажу, добрий зір, — може бачити тут лісу більше, ніж треба, щоб опалювати Лондон цілих півсотні років з гаком. Чи не так, Бенджаміне?

— А як на те пішло, сквайре, — почав управитель, — то Лондон — чимале містечко. Якби його витягти в одну лінію, як оте селище над річкою, то він покрив би все це озеро. Хоч, мушу сказати, цей ліс був би лондонцям у великій знадобі, адже вони там палять здебільшого кам'яне вугілля.

— До речі, стосовно кам'яного вугілля, судде Темпл, — урвав Бенджаміна шериф. — Я маю повідомити тебе про одну надзвичайно важливу річ, але відкладемо це назавтра. Я знаю, що ти збирався їхати на схід округи; я поїду з тобою й покажу одну місцинку, де можна здійснити деякі з твоїх проектів. Більше ні слова про це — нас можуть почути. Але сьогодні мені стала відома таємниця, яка може збагатити тебе більше, ніж усі твої володіння.

Мармедюк засміявся, бо вже звик до таких таємничих і надзвичайно важливих повідомлень свого родича, а той поважно подивився на нього, ніби жалкуючи, що суддя такий невіра, і повернувся до своєї справи. Розділивши рибалок на два гурти, він доручив одним перебирати рибу, а решта під проводом Бенджаміна почала готувати невід для другого заходу.

РОЗДІЛ XXIV

І вмить за борт упали — боже правий! —

Матросів троє й з ними боцман бравий.

Фолконер

Поки рибалки ділили здобич, Елізабет з подругою повільно гуляли берегом озера. Обернувшись, вони побачили мальовничу сцену: люди жваво клопоталися біля риби, освітлені яскравим полум'ям багаття, від якого морок здавався ще густішим.

— Ось тема, варта пензля митця! — вигукнула Елізабет. — Гляньте на обличчя лісоруба — як він захоплено показує оту здоровенну рибину шерифові! А мій батько — зверніть увагу, Луїзо, яка гідність, яка поважність у всій його постаті! Як сумно він дивиться на все оце спустошення, ніби передбачає день відплати за цю годину марнотратства. Хіба не мальовнича картина, Луїзо?

— Ви ж знаєте, я мало тямлю в мистецтві, міс Темпл.

— Називайте мене просто на ім'я, — перепинила її Елізабет. — Тут не час і не місце для таких церемоній.

— Ну, тоді, коли так, — несміливо почала Луїза, — то сцена, справді, мальовнича. Самовдоволеність Кербі, що порається біля риби, становила б різкий контраст із виразом обличчя містера… містера Едвардса. Я не знаю, як назвати цей вираз… але він… ну, як це сказати… Та ви мене розумієте, Елізабет.

— Ви надто високої думки про мене, міс Грант, — відповіла Елізабет. — Я не вмію ні читати чужих думок, ані вгадувати виразів.

У тоні Елізабет не було ні різкості, ні навіть холодності, але розмова урвалась, і далі дівчата прогулювались уже мовчки, хоч і так само попідруч. Елізабет перша порушила мовчанку, очевидно, усвідомивши, що її слова прозвучали трохи різкувато, а може, й через те, що увагу її привернуло щось нове.

— Погляньте, Луїзо, — вигукнула вона. — Ми тут не самі — по той бік озера якісь рибалки розклали багаття, саме навпроти. Це, мабуть, перед хатиною Шкіряної Панчохи.

Крізь темряву, що сповивала підніжжя гори на сході, пробивався кволий непевний вогник, часом пригасаючи в пітьмі, ніби йому несила було вибороти життя. Дівчата помітили, що той вогник рухається вниз, до води; там на коротку хвильку він спалахнув яскравіше і врешті перетворився на вогнисту кулю завбільшки з людську голову.

З'явившись, немов хто його вичарував, під кручею в такому віддаленому й відлюдному місці, вогонь цей здавався особливо цікавим і привабливим. Він