Читати книгу - "Карнавал у Марокко"

166
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 63 64 65 ... 107
Перейти на сторінку:
Малеш, сіді.

Потім вони несподівано вийшли з лісу й опинилися над вузькою долиною; здавалось, її викопано одним ударом лісорубової сокири. Спустившись у долину, знову подерлися на голий схил уже іншої гори. Кедровий ліс лишився позаду. Коли Ота обернувся, ліс видався йому вузьким зеленим поясом, що підперізував схил гори.

Вони подолали гребінь гори, ліс позаду зовсім зник з очей, і попереду знову забовваніли голі пагорби. І знову не було нічого, тільки моторошне відчуття, що це — кінець світу І взагалі всього, й дороги теж. Цієї небезпечної, безглуздої дороги, яка нікуди не веде, бо хоч ідеш і йдеш нею, а враження таке, ніби стоїш на місці.

Потім Ота зрозумів, що помиляється і що від ранку пройшов чималий шмат дороги. На обрії з'явився замок із сторожовою вежею — касба. Але це була не руїна і не пам'ятка — в ній жили люди з віку замків. Він побачив їх. З воріт виїхав чоловік на віслюку з чапраками, і сонце заграло на його кривому кинджалі. Другий стояв на вежі — постать у плащі, який маяв на вітрі. Це було так дивно, що здавалося навіть нереальним. Однак то була реальність! Десь за Азру щось кінчилось, а щось почалося. Десь у кедровому лісі вони переступили зачарований корінь… і раптом зник світ, у якому вони жили що вранці, а натомість з'явився інший, у якому вони живуть нині, — світ середньовіччя.

Справжня фантастика: вони йшли всього п'ять годин, а залишили позаду п'ять століть — ішли вперед, а опинилися далеко-далеко позаду. Насправді ж це була не фантастика, а реальність. Вельможа на віслюку вже зник з очей, а вартовий і досі стояв на вежі в плащі, який маяв на вітрі.

Оті зробилося недобре. Він сів на землю, і його раптом пойняла смертельна втома. Він дивувався, як Сліманові тонкі ноги змогли витримати таку далеку дорогу.

— Сідай, Слімане, — сказав він хлопцеві.

Сліман похитав головою, дивлячись на замок так само спокійно, як дивився врапці на автобус і на бінокль. Це був казковий, зачарований хлопчик, що у своїй незмінній смугастій сорочці перестрибував через століття сюди й туди, як інші хлопчики перестрибують через струмок. Це. був незвичайний хлопчик.

— Сіді, в цій касбі живе наш каїд, — сказав він. — Ходімо, ми вже скоро будемо дома.

— Так, будемо дома, — засміявся Ота. Перед ним знову постали дві тополі біля батьківської хати й зелені луки з кульбабами. Він помалу підвівся.

— Мій дім — моя фортеця, — сказав Ота й пішов слідом за Сліманом.

Побачивши, що касба лишилася осторонь і вони спускаються в прірву, вистелену камінням, білим і величезним, як мішки з борошном, Ота запитав:

— А ми хіба не йдемо до каїда, Слімане?

— Ні, сіді. Наше село далі. Каїд має багато сіл.

— Який він?

— Як і всі каїди, сіді.

Вони дійшли до самісіньких валунів, що лежали в руслі річки, пересохлої на вузенький струмок. Стежка, яка привела їх сюди, бігла далі струмком проти течії, але по той бік біліла інша дорога, протоптана значно глибше, немов по ній довгі століття ходило безліч віслюків і ще ходитимуть століття, перш ніж тут настане доба, яку називають новим часом.

— Якою з них ми підемо?

Сліман показав на стежечку:

— Цією. Більша веде до шосе.

— До якого шосе?

— До великого шосе. По якому їздять автомобілі.

— А куди веде це шосе?

— До Азру, а з Азру на великий-великий південь. Ходімо, сіді.

— Зажди, — сказав Ота. — Часу в нас вистачає.

— О ні, його в нас зовсім мало!

— Зажди, — повторив Ота. — Мені треба відпочити.

Він сів і задивився на більшу, білу дорогу. Витяг путівник по Марокко, розгорнув невеличку карту і за хвилину знайшов Азру та лінію шосе, яке вело з Азру на «великий-великий південь», де було багато міст з гарними назвами: Хеніфра, Бужад, Касба-Тедла, Уод-Зем…

— Ходімо, сіді, — квапив його Сліман.

Ота звів очі на цю маленьку постать:

— Іди сам, Слімане.

— О, ні! — вигукнув Сліман. — Ти голодний, сіді, а незабаром споночіє. Мій батько буде тобі дуже радий, а на цій дорозі, по якій ти хочеш іти далі, неодмінно зустрінеш білих. А ти ж сам казав, що не хочеш їх зустрічати! Ми дали великого гака, щоб тільки їх не зустріти!

— Тепер мені вже байдуже. Йди сам. Іди!

Але Сліман не йшов.

Тоді Ота нахилився по камінь. Сліман і не ворухнувся.

— Іди геть, кажу тобі! — закричав Ота. — Тікай, поки я тебе не… — І грізно рушив до Слімана.

Слімана охопив страх, і він зрештою позадкував. Одійшов трохи, але знову зупинився й стояв, наче маленька статуя в сорочці.

— Ах, сіді! — благав він. — Ах, мій сіді…

І тільки чотири каменюки, що їх кинув Ота, змусили хлопця піти геть.

7

Ота хвилину ще почекав, тримаючи в руці камінь, а тоді кинув його в ковбаню, де плавало синє небо. Вода розійшлася колами.

Ота роздягся й викупався.

Потім ліг на землю й заснув. Прокинувся аж пополудні й пішов білою стежкою, думаючи про те, що зробить, коли зустріне європейця, солдата, чи поліцейського, чи ще когось. Маючи в кишені книжку, можна видати себе за туриста, який заблудився; мабуть, сюди й справді іноді забредають туристи, бо це безпечний край, «пацифікований», як написано в книжці.

Він ішов у сутінках і не зустрів жодної живої душі, хіба табун жовтих тварин, певне антилоп, які мчали по схилу довгими стрибками і щоразу на мить застигали в повітрі, мов великі безкрилі птахи. Ніде не було ні деревця, крім самітного ноналя з кількома стиглими плодами. Ота поколов собі пальці й губи, поки обірвав їх, розколупав і з'їв. Його пойняв страх від цієї самотності, і він швидко побіг униз. За ним лавиною посипалися камінці.

Унизу виднілася стрічка бруківки, що виблискувала в світлі місяця та зірок.

На узбіччі росло кілька кущів ялівцю, і від них падали короткі чорні тіні, наче кеглі, в які Ота грав у Броді. Це його трохи заспокоїло. Він сів і ждав. Повіки злипалися, але Ота боявся заплющити очі, щоб не проґавити автомобіль. Потім подумав, що не знає, де Азру і де той Сліманів «великий-великий південь», отже, не зможе визначити, яка машина їде на Азру, куди він уже не хоче, а яка на південь, куди вирішив тепер податися. Він витяг книжку й спробував зорієнтуватися по карті при світлі сірників. Але з цього нічого не вийшло. Зате в кишені Ота знайшов пачку сигарет і жадібно закурив.

Уранці, прокинувшись із

1 ... 63 64 65 ... 107
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карнавал у Марокко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Карнавал у Марокко"