Читати книгу - "Джури і підводний човен"

ні перед ким — ні перед заможнішими односельцями, ні перед старшиною, ні навіть перед ним, князем Глинським.

Так, тут гуртувалися вже інші люди — вільні, незалежні, з відкритою душею і обличчям. Тепер вони були певні того, що не старости їм потрібні, а навпаки — вони потрібні старостам. Бо як не буде їх, дніпровських козаків, то татарські орди затоплять і черкаську землю, і канівську, і Київ.

І тим паче тішило те, що всі вони, не змовляючись, визнали його своїм зверхником. Не за княже звання, а за те, що відав про всі татарські хитрощі і вмів брати гору над ними. Навіть ватаг Вирвизуб — і той при першій зустрічі зітхнув так, ніби нарешті скинув з своїх плечей неймовірний тягар.

— Бери, князю, віжки, і сам Бог велів тобі перти цього воза далі, — сказав він. — А я попрошу Чортория, щоб навчив як слід триматися на воді. Це ж сором який — жити біля Дніпра і не вміти плавати!

Так, князь Глинський почувався у цьому гамірливому, незалежному товаристві майже своїм. Проте інколи ловив себе на думці, ніби потрапив у інший світ.

Під Черкасами усе було просто й зрозуміло. Ледь доносила розвідка, що татари з’явилися на овиді, як він скликав своїх відчайдухів і кидався на зайд. Але що робити тут, де татари і з боків, і зі спини, і спереду…

Втім, спереду було щось набагато грізніше, ніж татари — фортеця, за якою усе небо застив привид могутньої і мстивої Порти. Як зізнався якось воєвода київський, він волів би за краще голіруч схопитися з ведмедем, аніж бодай якимось чином зачепити Порту. І справа не лише в Порті, а й у великому князеві Литовському, що закликав старостів порубіжних з татарами земель тільки до оборони.

Його теж можна було зрозуміти. Із заходу на князівство Литовське тисли войовничі тевтони, зі сходу непокоїли князі московські, — тож не дивно, що великий князь не бажав заводити клятого ворога ще й на півдні. До того ж ворог той був на такому віддаленому порубіжжі, що нічого не вартувало вдавати, ніби його й справді не існує. У крайньому випадку можна було обійтися протестними листами з приводу татарських наскоків.

Пригадалася остання зустріч з воєводою київським Дмитром Путятичем. Воєвода ходив усе коло та навколо: мовляв, не хотілося б указувати найхоробрішому з князів руських, як йому поводитися з татарами. Проте там, — воєвода при цьому звів погляд до стелі, — хоч і схвалюють його героїчну боротьбу з кримцями, але вважають, що непогано було б якось примиритися з ними…

«Так, ми полишені самі на себе, — мислив князь Глинський, кидаючи погляд на безмежний і, на перший погляд, такий безлюдний степ. — Тільки самі себе мусимо захищати… Коли встоїмо — будемо жити, а ні — то й жити не варто…»

А от козаків, здавалося, княжі клопоти не обсідали. Вони жили простим і доцільним життям: ловили рибу, полювали річкового звіра, вправлялися на поєдинках і їздили на вивідку в степ. На цьому безнастанно наполягав Швайка.

І, на відміну від великого князя Литовського, вони прагнули стятися з татарами негайно. Майже щодня князь Глинський відчував на собі нетерплячі погляди не лише простих козаків, а й старшини. Навіть Вирвизуб якось не втримався і пробурчав:

— Стукаємося тими шаблями, мов дятли, а навіщо — незрозуміло.

— Невже ти гадаєш, що мені тільки цього й хочеться? — спалахнув Глинський. Проте тут таки стримав себе і мовив примирливіше: — Сам знаєш, що в нашій справі не випадає чинити зопалу. От повернуться Швайка з-під Перекопу і Колотнеча з-під Хаджибея, тоді й побалакаємо…

— Узимку на Сулі ви чогось не балакали, — буркнув Вирвизуб.

Глинський ледве стримав усмішку. Ніяк не може Вирвизуб пробачити собі, що його там не було.

— Під Сулою вони на нас не чекали, — відказав він. — А тут стежать за кожним кроком нашим. Тож без гарної вивідки не обійтися.

Про те, що воєвода київський застерігав Глинського утримуватись від збройної виправи на кримців, Вирвизубові, звісно, краще не знати.

Ця розмова відбулася позавчора. А сьогодні на світанку повернувся Швайка, по обіді — Колотнеча, тож князь Глинський вирішив зібрати раду. Коли Швайка, Вирвизуб та Колотнеча усілися у княжому наметі, староста черкаський почав:

— Покликав я вас, товариство, для того, щоб порадитись, як нам бути цього літа… Та спочатку не завадило б усім почути, що робиться під Перекопом та Коцюбієвим. Хто перший почне — ти, Пилипе?

Швайка кахикнув, збираючись на думці.

— Відомості мої, князю, і добрі, й не дуже втішні, — спроквола почав він. — З одного боку степові татари, що кочують межи Оріллю та Перекопом, почали ставитися до нас набагато прихильніше, ніж до цього. Мої хлопці пробували навіть зазирати до їхніх аулів, і їх зустрічали як бажаних гостей. Вочевидь, торгівля гарбами спрацювала на нашу користь. А от кримські татари… — Швайка на мить замислився, — ніколи ще не поводилися так тихо. Їхні вивідники тікають, ледь забачивши нас. А на Перекопі вони ще з ранньої весни взялися поглиблювати рів та кріпити сторожові мури. Там нині навіть миша не проскочить. Спробували ми поткнутися до Криму від річки Молочної, проте й там отримали облизня.

— Мабуть, Менглі-Гірей гадає, що ми прагнемо помститися йому за зимовий напад, от і укріпив оборону, — у роздумі мовив князь Глинський.

— Схоже на це, — згодився Швайка.

— То де тоді твої невтішні вісті? — запитав князь.

— Вони в тому, що Менглі-Гірей почав відгороджуватися від нас! — зареготав Колотнеча. — Сам князю, відаєш, що Швайка мріяв гарно погуляти зі своїми хлопцями в Криму, а тепер це зробити дуже важко. Чи не так, Пилипе?

Швайка повів носом, наче в ньому залоскотало, і відвернувся.

— Зрозуміло, — кивнув Глинський. — Тепер, Федоре, повідай нам, що робиться на правобережжі.

— Мені теж особливо казати нічого, — посерйознішав Колотнеча. — Як ми раніше й здогадувались, у степу знову об’явилося буджацька орда. А тепер до неї додалася ще й ця, очаківська. Це вони, князю, об’єдналися й дражнили нас узимку перед тим, як приєднатися до Менглі-Гірея. А от звідкіля ця очаківська орда вигулькнула — я й досі не розумію.

— Я можу дещо додати, — втрутився Швайка. — Після того, як їхні предки були розбиті під Синіми Водами, частина буджацьких і очаківських татарів перейшла на лівий