Читати книгу - "Ловець орлів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я пошукав очима маму: напевне, їй вдалося відірватися од стада. Повернувши назад коня, я виїхав із тополиного гаю. О, як я зрадів, коли побачив її здалеку. Вона їхала поруч із батьком. Я весь тремтів, голова паморочилася. Нітакі безсило зсунулася з коня і сіла на землю.
Мати кинулася до неї, пригорнула.
— Не віриться, що ми всі живі й здорові! — промовила вона. — Хоробрий хлопчику, ти врятував сестру! Я все бачила. Не знаю, як я вибралася із стада. Я так злякалася, що випустила з рук поводи, і кінь сам виніс мене на волю.
— Усе скінчилося щасливо. Ви уникли смерті, й сьогодні я принесу жертву Сонцю! — радісно вигукнув батько. — Біля річки я вбив жирну самку. А зараз ми зберемо наших в’ючних коней, розіпнемо вігвам, пополуднаємо і спочинемо. А потім, сину, ми з тобою приженемо наш табун. Кілька коней помчало зі стадом, та невдовзі вони відстануть.
Ще до сутінків ми впоралися з усією роботою. Коли стемніло, ми зібралися біля багаття, розведеного у вігвамі, і на якийсь час забули про лиху годину. Я почувався гордим і щасливим: того дня я не тільки врятував сестру від страшної смерті, а й уперше в житті вбив бізона. Стрілець із мене був непоганий, адже я часто полював кроликів і тетеруків, але зігнути лука сильного воїна і вбити двох великих бізонів — це, безперечно, подвиг для хлопчика, який бачив лише чотирнадцять зим.
Мій батько оглянув лук, щиро дивуючись, що мені вдалося його зігнути.
— Тобі Сонце додало сил, — промовив він. — Ну ж бо спробуй зігни його зараз.
Хоч як я старався, та марно. Тато взяв лук і обстругав його настільки, щоб я міг і нап’ясти тятиву без великих зусиль, і бізона підстрелити.
Нам дуже хотілося знати, куди ми мандруємо, проте жодне не зважилося запитати про це в батька. Нарешті, він сам поділився своїми планами.
— Ну от ми й розпрощалися з вождями пікуні та їхніми Ловцями, — почав він. — Тепер ми можемо робити те, що нам хочеться. Спочатку я мав намір переїхати через Хребет Світу й пристати до «плоскоголових», але не вабить мене їхня країна — там багато лісів і нема бізонів. Ні, ми подамося в країну гро-вантрів[15] — «череванів» і житимемо з ними. Вони немов брати наші, а вождь, Короткий Лук, мій близький товариш. Якщо нам пощастить, ми знайдемо їхній табір через п’ять — шість днів. Вони, гадаю, стоять табором десь біля підніжжя гір Ведмежа Лапа.
Позаяк нам не було вороття до рідного племені, батьків план припав мені до душі. «Черевані», власне, належать до племені арапахо, але зим із п’ятдесят тому відкололися від свого народу. Причиною стала сварка, що виникла через білу самку, вбиту на полюванні. Кілька воїнів претендували на здобич і не змогли помиритися. Відтоді «черевані» були союзниками нашого племені «чорноногих», тобто мали наше заступництво, як кажете ви, білі. Хоч воно їм не дуже й потрібне було, оскільки вони самі добре вміли воювати. Ми дозволили їм полювати на наших рівнинах, розбивати свій табір поблизу нашого. Багато «череванів» чудово говорили нашою мовою, проте жоден «чорноногий» не зміг навчитися по-їхньому. Мені ні разу не вдавалося правильно вимовити бодай одне слово мовою «череванів», хоч я дуже старався.
Ми могли вирушити в дорогу не раніше обіду, бо мати хотіла зробити хоч невеличкий запас сушеного м’яса. Ще з самого ранку вона взялася до роботи, а Нітакі пособляла їй. Вони нарізали вузенькими смужечками м’ясо, а ми з батьком сиділи на схилі рівнини, звідки нам добре було видно все кругом.
Щоб ворог не захопив нас зненацька, ми пильно видивлялися довкола, але не помітили нічого підозрілого. Бізони та антилопи то спускалися на водопій до річки, то мирно паслися на рівнині. Спокійно поскубували вони траву, і ми знали, що тільки-но вони зачують наближення людей, відразу кинуться навтіки. Цілісінький ранок ми просиділи на схилі біля річки, очікуючи від матері сигналу, щоб привести коней.
Нарешті побачили, що вона розмахує ковдрою. Ми схопилися на ноги і в цю ж мить з’явилися на обрії два вершники, що скакали стежкою, якою їхали ми вчора.
— Ха! Двоє з племені пікуні! — вигукнув батько і більше не додав ні слова.
Він не помилився. Коли ми підійшли до вігвама, то побачили Білого Вовка та Лисові Очі. Вони прибули до нас тільки тому, що сподівалися переконати батька повернутись до табору. Довго вони його вмовляли, ба навіть наполягали негайно збиратися додому. Батько їх терпляче вислухав, а коли вони вмовкли, заговорив:
— Брати, мені важко розлучатися з вами, але після того, що сталося, я не можу повернутись. Ми покидаємо вас не назавжди, житимемо з «череванями», а вони часто стрічаються з пікуні. А коли ми розіб’ємо табір у сусідстві з вами, ви зможете провідувати нас. Та ніколи я не ступлю в табір пікуні. Я все сказав. Нам час у дорогу, тут наші стежки розходяться. їдьте своєю стежкою, і нехай Сонце та Ті, Що Нагорі оберігають вас від лиха.
Удруге ми попрощалися з цими добрими людьми і рушили долиною на схід, у пониззя річки. День стояв теплий, ясно світило сонце, зігріваючи нас після довгої холодної зими.
Надвечір ми розташувалися на відпочинок, і тато повідомив, що завтра ми досягнемо річки Мараяс, недалеко від того місця, де вона впадає в Міссурі.
Ми розіпнули вігвам, і мама хутенько зготувала м’ясо на вечерю. Потім ми прив’язали кілька коней до кілочків, а ще кілька постриножували і, пройшовши трохи на південь, піднялися з батьком на невисокий пагорб, щоб при світлі надвечірнього сонця огледіти кругом місцевість. На рівнинах спокійно паслися стада.
— Ха! Ворогів поблизу нема. Гарна днина! — мовив батько, вмощуючись поруч зі мною і дістаючи з торби тютюн та люльку.
Сиділи ми на схилі пагорба, що височів над великим поворотом річки. Внизу, біля підніжжя пагорба, тяглася зелена долина, а над водою темніла вузька смуга лісу, що сягав пониззя річки. Враз я помітив, що з лісу, за поворотом річки, вибігло стадо бізонів і помчало в напрямку рівнини. Я торкнув ліктем батька і мовчки показав на стадо.
— Ха! Це мені не подобається, — пробурчав він і сховав у торбу тютюн та люльку, яку ще не встиг набити.
Бізони піднялися схилом на рівнину. Але ми більше не звертали на них уваги, а прикипіли очима до темної смуги лісу, звідки вони щойно вибігли. Невдовзі на узліссі з’явилися три олені й помчали в пониззя річки.
— Чорна
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ловець орлів», після закриття браузера.