Читати книгу - "Вона"

що нібито вони бачились вчора. Очі в усіх світились. Вони не могли натішитись, що зустрілись. Марі відчула Тараса за спиною. Вона поглянула на нього і широко усміхнувшись відступила, щоб друзі бачили його.

— Тарас, ви його знаєте))). А це Анна й Андрій, ти їх теж добре знаєш))).

Тарас простягнув Анні й Андрію руку, і вони привітались.

— Ой, можна було б і обійнятись, не чужі люди все ж таки))), — Анна широко усміхнулась.

— То давай обіймемось)! Чужими нас вже точно не назвеш).

Анна з Тарасом обійнялись). — Ну то що, ходімо в дім? — Тарас допоміг Андрію занести валізи).

— Ви стільки речей набрали), — Марі оглянула валізи.

— Так, звичайно. Не кожного ж дня одружуємось). Треба бути готовими до всього).

— Тарас…

— Ми з Марі, —перебив Марі Тарас.

— Ну добре, ми все придумали))), — Марі озирнула всіх загадковим поглядом). — Ми з Анною займаємось оформленням церемонії, а потім оформленням себе на церемонію). Хлопці все це втілять у життя, а сьогодні влаштуємо щось типу дівич-вечора і парубоцької вечірки, але разом))). Як вам така ідея)? — Марі допитливо поглянула на Анну й Андрія, які поки що були в маленькому шоці.

— Це занадто, не потрібно через нас так перейматись, — Анна поглянула на Андрія, який був тієї ж думки.

— Так, ВСЕ Ж І ТАК СКРОМНО, НАС АЖ ЧЕТВЕРО. Але купити тобі сукню ми зобов’язані і прикрасити сад до церемонії. От і все. Так, ЦЕ НАВІТЬ НЕ ОБГОВОРЮЄТЬСЯ, — Марі рішуче поглянула на друзів. Вони здається розуміли, що сперечатись даремно.

Залишивши Андрія і Тараса вдома. Дівчата подались за весільною сукнею. Це заняття виявилось дуже веселим і хвилюючим. Анна здається переміряла незчислену кількість суконь і в кожній виглядала неймовірно. Марі хоч трохи й переймалась, що вони можуть привернути увагу, та це хвилювання в порівнянні з безмежним відчуттям ейфорії було мізерним.

— Анно, а в якому кольорі ти хочеш весілля? — Марі пробігала поглядом по сукням для дружок.

— Та який там колір? Я вже в шоці від того, що в мене буде сукня.

— Але ж ти мріяла про ідеальне весілля? — Марі озирнулась до подруги.

— Звичайно мріяла). У моїх думках це було чарівне весілля в бордових кольорах.

— От, і все, — Марі витягла з безлічі суконь сукню бордового кольору. — Тепер в тебе буде ідеальне весілля). Піду приміряю.

— А про яке весілля мрієш ти? — Анна милувалась своїм новим образом в дзеркалі.

І говорила до подруги, яка переодягалась в примірочній. Запанувала цілковита тиша. І на мить здалось, що за ширмою, нікого немає.

Марі вийшла з примірочної в шикарній бордовій сукні, яка їй дуже пасувала. Вона стала поруч з подругою і поглянула в дзеркало.

— Я не мрію про весілля, — Марі сумно дивилась в дзеркало. — Я знаю, що його в мене не буде.

— Та ти що, ви з Тарасом така класна пара!

— Анно, це все так заплутано, що я просто не можу про це не те що говорити, а навіть думати!

— Добре, можеш нічого не пояснювати, — Анна підбадьорливо підморгнула до Марі.

Подруги перезирнулись і посміхнулись одна одній. Хоч попри все, що з ними зараз діється і за яких умов розвиваються події, було прекрасно насправді відчувати себе «своїми» в нормальному світі. На них навіть ніхто не звертав уваги. Це були дві подруги, які прийшли вибирати весільну сукню, просто дві звичайні дівчини.

А тим часом поки хлопці обходили сад і навіть до кінця не розуміли, що мають тут зробити, ніхто не проронив ні слова. Здавалося б вони так добре одне одного знають. Але жоден не знав про що говорити. Першим почав Тарас.

— То ви всі знайомі дуже давно?

— Так, — Андрій посміхнувся. — Здається, ми все життя дружимо). Я вже й не пам’ятаю початку.

— Марі вас дуже цінує. Каже як би не ви то її б тут не було. Дякую. Дякую, вам, за те, що ви її підтримували.

— Вона для нас теж багато чого зробила. Якби не вона нас би тут не було. Ми зобов’язані одне одному.

— Андрій, — голос Тараса став тихим і серйозним. Він поглянув на нього. — Ти ж розумієш,… що я можу померти.

— Розумію, — Андрій, що роздивлявся землю під ногами підняв голову.

— Чи можу я тебе про дещо попросити?

— Проси.

— Попіклуйся про Марі. Вона сильна. Я знаю вона справиться. Але все одно хвилююсь. Пообіцяй, що не покинеш її.

— Тарасе, ніколи в житті, — він поглянув в очі Тарасу. Більше говорити не потрібно було.

— Дякую.

Чи то хлопцям було чим зайнятись, чи то час дійсно швидко полетів, та вже наближався вечір. Дівчата купили неймовірну сукню). І повернулись додому дуже задоволеними. Вони веселі й усміхнені зайшли в будинок, де на них уже чекали хлопці. Вони стояли у вітальні й, побачивши дівчат, засяяли як лампочки. Дивно було споглядати Андрія і Тараса, які отак разом стояли і про щось говорили, ніби теперішнє і минуле об’єднались, і тепер життя має протікати так як повинно.

— Як пройшов ваш, шопінг? — Тарас нетерпляче підійшов до Марі і поцілував її в щоку, а не в губи, напевно соромлячись Анни й Андрія, торкаючись її плечей, руками і провів до самих її долонь, залишившись біля неї.

— Добре, — Марі лагідно поглянула на Тараса й стисла його долоні, — ми купили неймовірну сукню. Але побачите її тільки завтра. А ви як провели день?

— О, супер, — Андрій усміхнувся, обіймаючи Анну, яка задоволена але й трохи втомлена поклала йому голову на плече. Ми все зробили, але ви все теж побачите завтра))).

— Тоді, можливо, повечеряємо?

— Так, ми зараз, віднесемо речі на гору, приймемо душ і будемо внизу).

— Домовились, —