Читати книгу - "Річки Лондона"

171
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 63 64 65 ... 110
Перейти на сторінку:
й виріс у Лондоні, існують великі райони міста, які я ніколи не бачив. Стейнз, хоч він формально і не є частиною Лондона, був одним з таких місць; мені він видався малоповерховим і сільським, як на вигляд. Переїхавши в Стейнзі через міст, ми опинилися на безіменному відтинку шосе з великими живоплотами та парканами, що заважали дивитися навколо. Наближаючись до розв'язки, я сповільнився, шкодуючи, що не купив навігатор.

— Повертай ліворуч, — сказала Беверлі.

— Чому?

— Ти шукаєш одного з синів Старого Чоловіка? — спитала вона.

— Окслі, — відповів я.

— То повертай ліворуч, — сказала вона з абсолютною впевненістю.

З тим дивним відчуттям спантеличеності, яке маєш завжди, коли їдеш за вказівками іншої людини, я за першої ж нагоди з'їхав з кільцевої розв'язки. Ліворуч я побачив пристань: на хвилях колихалися рядки білих і блакитних суден, монотонність яких подекуди розбивали баржі.

— То воно? — спитав я.

— Не кажи дурниць, — відповіла вона. — То Темза. Їдь прямо.

Ми проїхали коротким сучасним мостом над тим, що Беверлі впевнено назвала річкою Окслі, й доїхали до невеличкої дивної кільцевої дороги. Було враження, що ми в'їжджаємо в країну манчкінів; район складався з маленьких вуличок, вздовж яких стояли рожеві вапновані одноповерхові будинки. Ми повернули праворуч, паралельно до річки. Я їхав повільно, боячись, що зараз якийсь малий розбишака вискочить посеред дороги та заспіває.

— Приїхали, — сказала Беверлі, і я зупинив машину.

Я вийшов, але вона залишилася сидіти.

— Як на мене, це погана ідея, — сказала вона.

— Насправді вони досить люб'язні люди, — сказав я.

— Я певна, що вони дуже виховані й усе таке інше, — сказала вона. — Але Тай це не сподобається.

— Беверлі, — сказав я. — Твоя мама сказала мені розібратися, і зараз я саме цим і займаюся. А ти маєш допомагати мені в цьому. А для цього ти маєш вийти з машини.

Беверлі зітхнула, відстібнула пасок безпеки й вийшла. Вона потягнулася й вигнула спину, від чого її груди сильно натягнули светр. Перехопивши мій погляд, вона підморгнула мені.

— Просто розминаю спину, — сказала вона.

Найтінґейл сказав, що пригощатися пирогом в Айсіс було поганою ідеєю, тож навряд чи він схвалить, якщо я зближатимусь із німфами місцевих вод. Тому, не зводячи очей з округлих сідниць Беверлі, я намагався думати на професійні теми. До того ж, була ще Леслі, або ж, якщо бути точнішим, слабка надія на Леслі колись у майбутньому.

Я подзвонив і ввічливо відступив.

Зсередини почувся голос Айсіс:

— Хто там?

— Пітер Ґрант, — сказав я.

Айсіс відчинила двері, зустрівши мене широкою усмішкою.

— Пітере! — сказала вона. — Який приємний сюрприз.

Вона помітила за моєю спиною Беверлі, і хоча усмішка з її обличчя не зникла, в очах з'явилася стурбованість.

— А це хто? — спитала вона.

— Це Беверлі Брук, — сказав я. — Я подумав, що настав уже час повноцінного знайомства. Беверлі, це Айсіс.

Беверлі обережно простягнула руку, Айсіс її потиснула.

— Приємно познайомитися, Беверлі. Ми на задньому дворі — проходьте.

Айсіс, звісно, не побігла — це було б недостойно — але, тим не менш, пішла швидкою ходою дружини, яка рішуче налаштована повідомити чоловікові приголомшливу новину раніше за гостей. Я мигцем зауважив чисті маленькі кімнати зі шпалерами з рослинним візерунком, а потім ми пройшли крізь двері кухні надвір.

Задня стіна будинку була біля самої річки, і Окслі збудував собі дерев'яний причал, що стирчав над водою. Від зовнішнього світу цей свого роду басейн був відгороджений з обох кінців двома плакучими вербами. Тут панували прохолода та позачасовість, як у сільському храмі. Окслі стояв голий у воді, коричнева вода хлюпала по його стегнах. Він широко всміхався Айсіс, яка шалено намагалася показати йому жестами, що треба поводитися пристойно. Виходячи з води, він побачив мене та Беверлі.

— Що це таке? — спитав він. Його плечі напружилися, і чесне слово, сонце тієї миті зайшло за хмару; хоча це міг бути просто збіг.

— Це, — сказав я, — Беверлі Брук. Привітайся, Беверлі.

— Привіт! — сказала Беверлі.

— Я подумав, що настав уже час вам познайомитися з іншим світом.

Окслі переніс вагу з ноги на ногу, і я відчув, що Беверлі позаду мене зробила крок назад.

— Як мило, — привітно сказала Айсіс. — Сідайте за стіл, вип'ємо чаю.

Окслі розкрив рот, ніби хотів нам щось сказати, але передумав і звернувся до дружини:

— Чай — чудова ідея.

Я полегшено видихнув, Беверлі нервово захихотіла, з-за хмари знову вийшло сонце. Я взяв Беверлі за руку й повів її вперед. Окслі мав статуру роботяги: стрункий, весь у пружних, жилавих м'язах — Айсіс вочевидь була небайдужа до нижчого класу. Але Беверлі, як не дивно, більше зацікавила вода.

— Тут гарно, — сказала вона.

— Хочете зайти? — спитав Окслі.

— Так, дякую, — сказала Беверлі й несподівано для мене одним вправним рухом скинула з себе светр із курточкою, потім зняла леґінси й незабутньо змахнувши коричневими кінцівками пірнула у воду. Ми з

1 ... 63 64 65 ... 110
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Річки Лондона», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Річки Лондона"