Читати книгу - "Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі?"

коли ситуація повторилася, один з малюків попросив вчительку не йти просто так і сказати кілька слів про його малюнок, а за ним здійнявся гул вимогливих голосів: «І про мій! І про мій!»

Отже, правильна критика, яку здійснюють значимі для малюка люди, ніби правильний мед, який роблять правильні бджоли: вона не просто констатує факт, а сприяє розвитку здібностей та особистісному зростанню. Діти, які брали участь в експерименті моєї дипломниці, отримали конструктивну критику і змогли не лише усвідомити, що та як вони робили під час малювання, а й відчули, що їхні зусилля визнали, їм самим приділили увагу, а їхні малюнки не просто оцінили, а відзначили найкраще в них. Те, що діти, які не отримали зворотний зв’язок, одностайно почали вимагати його, також свідчить про те, наскільки важливим для малюків є визнання їхніх зусиль.

У підготовці психотерапевтів критика є обов’язковим компонентом. Ми вчимося, практикуємося одне на одному, переходимо до роботи з реальними клієнтами під наглядом супервізорів (психотерапевтів високої кваліфікації) та постійно зустрічаємось у так званих групах рівних — групах колег, де аналізуємо випадки та напрацьовуємо навички. Так от, всюди має місце критика, яку ми називаємо «зворотний зв’язок». Тому ми говоримо одне одному про те, що сподобалось (для того щоб визнати те, що зроб­лено добре), та про те, що можна було б зробити так само гарно, але в інший спосіб (для того щоб розширити обрії). Після цього зауважуємо і помилки, причому намагаємося зробити це так, щоб людина сама збагнула, у чому річ, а тому спочатку запитуємо: «А що тобі не вдалося?», «Як ти думаєш, чи не помилився?», «Що можна було б зробити краще?» Потім підказуємо шлях виправити зроблене, але, знову ж таки, після запитань, бо зазвичай людина сама знаходить відповідь і не потребує підказок для того, щоб вийти зі скрутної ситуації, знайти варіанти та способи вирішення проблем. На завершення ми завжди говоримо про зони розвитку або точки зростання — ті сходинки професійної майстерності, які нам ще треба опанувати.

Думаю, що батькам, а також вихователям дошкільних закладів, вчителям шкіл та тренерам гуртків було б не зай­вим пройти підготовку в наданні подібного зворотного зв’язку, адже тоді їхня критика слугуватиме мотивації та розвитку, а не навпаки.

Отже, якщо говорити про правила конструктивної критики дітей, то перше, відоме й описане в усіх книжках: критикуємо вчинок, а не особистість. Усе, що дитина робить, може оцінюватися з позицій правильно чи ні, тому що помилки в діяльності можна виправити, навичку вдосконалити, а здібність розвинути. Будь-які ж зазіхання на особистість — ярлики, прізвиська, кпини, — замість того щоб допомогти вдосконалитись, вселяють зневіру в собі та образу на критика. Якщо згадати історію Катрусі, то мачуха кожен свій вчинок, навіть зроблений в інтересах дитини, супроводжує нападами на особистість («роззява», «незграба», «біла моль»). Звісно, дівчинка не матиме поваги ні до неї, ні до її піклувань.

Друге правило конструктивної критики: вказувати не лише на недоліки та помилки, але й обов’язково на те, що вдалося, зроблено гарно та правильно. Одна з моїх клієнток жалілася, що найважче їй дається саме це — знайти хороше. «Ну що доброго в тому, що вона порізала портьєри, аби зробити ляльці сукню?» По-перше, важливо розрізняти ситуацію, коли ми оцінюємо результати діяльності дитини, і ситуацію, коли сваримо її за якийсь не дуже добрий вчинок. Перше потребує конструктивної критики, і в цій ситуації завжди можна знайти, що помітити та відзначити. Друге потребує встановлення меж дозволеного, і в цьому випадку для дітей діє правило, що незнання меж і відсутність попередніх заборон звільняє від покарання. Зрештою, дочка моєї клієнтки й уявити не могла, що сукні для принцес роблять не з портьєр, до того ж сукня ніби вийшла дуже симпатична.

Третє правило: жодних діагнозів та негативних прогнозів, натомість вказуємо на перспективи, можливості, майбутні досягнення й успіхи. Діти, які чують, що їм обов’язково все вдасться, що вони вже зробили багато, навчились чогось важливого і тепер треба лише продовжувати, щоб отримати гарний результат, — такі діти щеплені від дрібних невдач і готові виправляти помилки. Пригадуєте кинуте мачухою Каті: «Толку не буде!»? Щоразу, говорячи дитині щось подібне, ми руйнуємо її віру в себе, а тому жодних негативних передбачень, натомість: «Все вийде!» та «Я вірю в тебе!». Інсталяція успіху та надії є обов’язковим елементом конструктивної критики дітей.

Четверте: показати, що і як можна зробити, накреслити алгоритм дій, дати підказку, вказати напрямок думки, запропонувати варіанти. Цим принципом я завдячую своєму науковому керівникові. Щомісяця він збирав нас на аспірантські години, для того щоб обговорити роботи, дослідження, експерименти, аби ми могли чути, бачити і вчитися одне в одного. Так от, щоразу, коли хтось вказував на недоліки в чиїйсь роботі, ми чули: «Легко сказати “не так”, скажи, як треба, запропонуй варіанти». Саме в пропозиціях колег і спільному обговоренні пропозицій і народжувалися цікаві ідеї, планувалися дослідження й реалізовувалися плани. Отже, накреслити шлях виходу — ще одна умова конструктивної критики.

Також ми маємо говорити про конкретні речі; критикувати тоді, коли в цьому є нагальна потреба; не вдаватись до зайвої критики в присутності інших (особливо дуже значимих для дитини осіб); давати зворотний зв’язок спокійно та доброзичливо, без зайвих емоцій та інтонацій на зразок презирства, зневаги чи байдужої відстороненості. Варто пам’ятати, що балансувати між успіхами й невдачами необхідно на користь перших, а якщо це неможливо, тоді на допомогу має прийти доброзичливе й впевнене накреслення перспектив. Загалом усі правила щодо конструктивної критики мають базуватися на тому, як допомогти дитині, вселити в неї впевненість і готовність до нових звершень.

  Пропонувати варіанти дій та рішень

У Тимофійка опустились руки. Він точно знав, що його вже нічого не врятує, він підвів команду, омріяний фестиваль йому не світить, а Макса можна викинути на смітник. У Макса погоріли всі плати. Як так сталося? Не важливо! Винен, звісно, він, Тимофій, бо це його робота. Як бути з уже купленими білетами? Як сказати татові? А Євгену Петровичу — як?! Під вечір у нього підвищилась температура, а зранку Тимофія поклали в лікарню.

Лікар призначив крапельниці й мультфільми. Тато притяг планшет, і вони всією палатою дивились улюблених Тимофійкових «Трансформерів», от тільки хлопчику було від цього не легше. Температура знову підвищилась, і лікар заборонив «Трансформерів» і наказав дивитись щось легке на кшталт «Тома і Джері» або «Ну, постривай!». У якому столітті народився і виріс цей лікар?! А ще він сказав, що роботи — це дрібниця, що здоров’я важливіше, що роботехнічний фестиваль, і їхня команда, і конкурс, на який мав їхати Макс, — теж дрібниці. Мовляв, треба все забути і одужати! Температура ніяк не хотіла триматись норми, тільки збивали — вистрибувала червоною цівкою термометра знову. Крапельницю не відключали цілий день. Мама плакала, а тато спересердя викинув скаліченого Макса за вікно. Лікар запропонував батькам подумати про реанімацію.

Коли прийшов Євген Петрович з хлопцями, Тимофійкові боліла голова і пливло в очах. Хлопців не пустили до нього, але Євген Петрович казав, що вони тут і що він, Тимко, незважаючи на