Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

Перечити їй ніхто не смів. Така вже традиція. Така прихована чемність до власниці цирку.

— Ми двоє, — вона показала рукою на Івана, — ми двоє з молодим татінком залишаємось, аби провести розрахунки з метрдотелем. А вам — на добраніч!

Розрахунки в пані Герцфертової були свої. І тому вона запитала:

— Ви раді, витязю мій?

— Дуже щасливий, пані Герцфертовова!

Вона торкнулася його руки, зашарілася, мов дівчинка.

— Знаєте, що, мій коханий? Звіть мене просто Роза. Нащо церемонитися? Такий чудесний день сьогодні! Чи не так?

— Правда, пані.

— А тепер ми двоє вип’ємо за вашого синка. Вино чи щось міцніше просите?

— Я й того не пив, що наливали.

— Думаю, же мені не відмовите, чи не так? — прищурила на нього очі, що вже взялися хмільним блиском.

— Не вживаю, пані, — віддаючи шану, схилив голову Сила.

— Не розумію вас, коханий! Всі великі люди не обходяться без цих живильних краплин, без цього нектару, котрий живить квітку кохання, що молодість повертає і силу дає!

— Та розум відбирає, — додав Іван.

Вона насторожилася, почувши таке від свого витязя. «Невже цей ведмідь не відчуває моїх лестощів? Невже в нього серце дерев’яне?».

— Кельнер, карафку гавайського рому! — позвала вона офіціанта.

— Не старайтеся, пані, для мене. Я вже повечеряв. Мені треба відпочити, — і глянув на годинника.

— Я дозволяю вам завтра на тренування не виходити.

— А таке я собі не дозволяю! Ліпше цілий день їсти не буду, а не пропущу й одного заняття.

— Я дозволяю.

— Дякую вам. Та ото для мене не дуже добре… — і знову зиркнув на годинника. Це означало, що їхня бесіда закінчена.

— Витязю мій коханий, хіба ви покинете ось тут самітню, нещасну жінку? — голос у неї затремтів, як на вітрі.

— Ви — нещасна жінка? А хто тоді щасливий?

— Не розумієте ви, мій коханий, у чому полягає щастя…

Вона налила обидві чарки.

— Агой! — підняла одну і випила за махом.

Іван не торкався своєї. «Нещасна? Може, тим, що полюблює отсю холеру? А, може, якась біда у неї сталася?..».

Пані Герцфертовова долила рештки з карафки у свою чарку.

— На добраніч, витязю мій!

— Можна вже йти, пані Герцфертовова? — нетерпілося Силі.

— Герцфертовова! Герцфертовова! — гніваючись, передразнила його пані. — Я казала вам: називайте мене просто по імені — Роза! Я лише вам це дозволяю!..

Іван не наважується, у нього язик не повернеться сказати на власницю цирку просто Роза. До цього він не звик. Знає, що менший завжди повинен шанувати свого володаря. Так уже прийнято в світі. І коли менші випивають зі старшими на брудершафт, то це дає знати, що вони хочуть тобі казати на «ти». А ти в свою чергу повинен забуватися і далі звертатися на «ви»…

Пані Герцфертовова встала, легенько придержуючись за стіл. Очі в неї горять сердитим усміхом. Вони звузилися. Пані Роза вийняла з ридикюля губну помаду, люстерко. Поспіхом намастила губи і рушила строгим кроком до виходу. Іван ішов поруч. У вестибюлі в мармурову підлогу нерівномірно зацокали каблучки, підковані ромом. На тротуарі похитнулася, сперлася на Іванову руку.

— Може, присядемо отут, на лавці?

— Вже пізно, пані Герцфертовова.

— Курям та дітям — пізно. А нам з тобою саме благодатний час! — і повернула до лавиці.

— Нас і в готель не пропустить, — спробував її протверезити.

— Не впустять? — вона голосно засміялася. — За гроші і в рай впускають, мій витязю!

Ром перетворювався на олово: ним наливалися голова і ноги, важкими ставали слова. Пані Герцфертовова втрачала рівновагу, міцно горнулася до Івана.

— Пані Герцфертовова, аби ви так не мучилися, я вас понесу.

Вона обняла Івана за шию, почала цілувати, що аж задихалася. Притис її до себе і поніс до готелю. Перед входом зупинився. Поклав її на лавичку. Вона так розм’якла, що легенький вітерець, ніби похитував нею, як ганчіркою. Покопирсалася в ридикюлі, вийняла звідти ключ.

— Маєте. Від сьогодні ви стаєте господарем тої кімнати.

«Ба ци не порябів у неї розум? По пиятиці все може статися…».

— Пані Герцфертовова, у мене є Ружена, дитина!..

— Ходи, ходи, мій… дурнику! Все то — перехідне… У мене також є своя гордість! І гроші!

— Я піду наперед відкрити кімнату.

— Ми разом підемо.

Вона намагалася ступати твердо, та це їй не вдавалося.

З другого поверху Іванові довелося занести пані Герцфертовову у її кімнату.

— А тут я вже й дома, — сказала, скидаючи блузку.

Вийняла з шафи-серванта пляшку лікеру, дві чарки, сифон з газованою водою, консерву, печиво, цукерки.

— Добру ніч, пані Герцфертовова! — прощається Іван, взявши дверну ручку.

— О,