Читати книгу - "Відлуння у брамі"

Вас чогось випити? Неміцного. Червоне сухе підійде.

— Здається, було, — ад’ютант потягнувся до селектора, щоб віддати розпорядження ординарцеві.

— Та не слід турбувати обслугу, — водянисті очі ледь примружилися в усміхові. — Ви накажете ординарцеві, а той — порученцеві, а він побіжить шукати денщика, і вже може денщик… Знаєте, в хохлів є така приказка: «Ти, малий, скажи малому, хай малий малому скаже, хай малий теля прив’яже!» Не нагадує це Вам нашу вертикаль влади?

— Ніяк не нагадує! Субординація та послідовність проходження команд є запорукою порядку та дисципліни… — адмірал затнувся, наштовхнувшись поглядом на те саме водянисте прижмурення.

— Я питаю, випити чогось сухо-червоного немає?

— Та є, ось — він знехотя потягнувся до бару. — Грузинська «Хванчкара», щоправда, напівсолодка…

— П’єте вино противника[39]?.. Чи навпаки — ідеологічно витриманий напій, який полюбляв сам товариш Сталін? Розливайте! Сідайте! Доповідайте!

Адміралові ніколи не доводилося бачити самодержця таким. Зазвичай зібраний та суворий, зараз він являв свою цілковиту протилежність — лінькуваті рухи, млявий тон, навіть вузол краватки розслабив та горішній ґудзик білої сорочки розстебнув. Лишень очі лишилися ті самі — колючі й водночас немов сховані за прозорою плівкою відчуженості. Він узяв з рук ад’ютанта пляшку і по-студентському вибивши з неї корок, налив у дві чайні склянки темно-рубінового запашного вина.

— А, що винних фужерів ви не тримаєте? Втім, розумію, на службі — ні-ні! Давайте до справи, слухаю вас, адмірале, — самодержець поглянув на ад’ютанта крізь склянку. — Нехай вино трохи продихається.

— До Шахсуварова у Дніпропетровську ЦРУ приставило такого собі Томаса Андреаса, який офіційно уповноважений контактувати із нашим втікачем та з українською владою на предмет його безпеки та процедури переїзду до США…

— Зондували хохлів на предмет можливого… нещасного випадку з Володєй?

— Без вашої санкції на таке ніхто не наважиться!

— Такої санкції я ніколи не дам, а… прозондувати треба, — холодний погляд став ще більш непроникним.

— Вас зрозумів. У нас є свої люди в охороні самого…

— Та знаю я, у чиїй охороні! А в Шахсуварова охорона нині надійна?

— Надзвичайно. Боюся, із нещасним випадком будуть складнощі…

— Ви зондуйте, зондуйте — а там побачимо! — ковток вина. — Що то за Томас?

— Цікавий суб’єкт. У архівах КДБ, які у дев’яносто першому вивезли з Дніпропетровська до Москви, знайшлася інформація, що перед крахом СРСР довкола ракетного заводу ходив колами якийсь Андреас Томіньш. Сучасні комп’ютерні програми дозволяють проводити ідентифікацію облич за світлинами. Андреас Томіньш і Томас Андреас — одна й та сама особа, — адмірал і собі відпив терпко-солодкого напою.

— Отже, старий кадр. Далі!

— Він є співробітником відділу ЦРУ з вивчення паранормальних явищ.

— Знаєте, адмірале, Шахсуваров говорив мені якось, що біороботів будуть створювати за допомогою поєднання кабалістичних практик із сучасною кібернетикою. Але гадаю, що його самого обдурював дослідник, щоб убезпечити себе. Адже технологію відтворити можна, а володіння кабалою — ні, от він і напускав паранормального туману, щоб лишитися живим після вдалого завершення експериментів. На того Томаса вже вийшли?

— Не встигли…

— Навіщо Ви мене так прикро дивуєте? — у голосі самодержця відчувалася мало не дитяча образа, але ад’ютант не мав жодних ілюзій щодо справжнього настрою співрозмовника, тому поквапився з поясненнями.

— Наші оперативники хотіли ретельніше підготуватися до контакту, тому збирали інформацію про нього і викопали одну обставину, — адмірал узяв аркуш паперу зі стосу й відставивши його на відстань витягнутої руки — не наважився затриматися з розповіддю через пошук окулярів, — почав читати: Такий собі Василь Остапенко — колишній співробітник редакції заводської газети «Південмашу», якого розробляв свого часу Андреас-Томас, нещодавно помер у Запоріжжі за дивних обставин. А днями у лікарні мало не загинув — за ще більш дивних — безпритульний Макар Каризький. Для спроби його вбивства використали мініатюрний літальний апарат з балончиком отруйного газу. Балончик за допомогою вакуумного пристрою прилип до віконного скла, зробив у ньому дірочку лазерною голкою і розвіяв отрутний рициновий аерозоль у лікарняній палаті. Потому пристрій самоліквідувався, зайнявся й майже повністю згорів.

— Як далеко пішла техніка — від часу моєї молодості. Звідки така детальна інформація?

— Купили в українц… хохлів, тобто, — ад’ютант приховав обмовку за кількома ковтками вина.

— От за що я їх люблю, так це за безкорисливість. Вздрогнєм! — самодержець торкнув своєю склянкою адміралову і з помітною насолодою випив вина. — Колеги у Хохляндії пов’язали ці смерті з Томасом?

— Є там один молодий та ранній капітан, який бере участь в організації оперативного супроводу щодо Шахсуварова. Він відвідував у лікарні молодого чоловіка, на якого був здійснений рициновий замах.

— З тим капітаном контакт відбувся?

— Визнали за краще мати справу з його начальством, бо воно досвідчене і терте, а капітан честолюбний, беручкий — словом, непевний.

— Слушно. Як гадаєте, коли нещасний випадок спочатку трапиться із Томасом — на Україні дуже на нас образяться?

— Не думаю, щоб вони дуже переймалися його долею. До речі, Томас взагалі не користується охороною, як ми з’ясували…

— Фраєр цереушний! А його усунення ускладнить становище Шахсуварова?

— Безумовно, пане президенте, але американці…