Читати книгу - "Подих диявола."

Вона витягла прикрасу, що її Лєна купила в торговому домі.

— Дуже добре,— зраділа Еліза.— Цього має вистачити. Я сяду он там, на камінь, і, будь ласка, не заважайте мені в найближчі десять хвилин.

Оскар дивився, як Еліза піднялася на високий камінь, відкрила сумку з лікарськими травами й настоянками й почала змішувати інгредієнти.

— Що вона робить? — запитав Лілієнкрон.

— Гадаю, готується до переселення душі,— пояснив Оскар.— На її батьківщині, на Гаїті, це розповсюджений спосіб спілкування з померлими. Але він діє і стосовно живих. Дуже важливо, щоб ніхто не перешкодив проведенню ритуалу. Інакше можна чекати катастрофічних наслідків.

— Наприклад?

— Душа Елізи може заблукати й більше не повернеться в тіло. Люди, з якими відбувається подібне, перетворюються на порожні оболонки — на зомбі, як їх називають на Гаїті.

Лілієнкрон покривився:

— Жахливо. Тоді я краще помовчу.

Еліза закінчила підготовку й запалила трави в мисочці. Повалив густий дим. Навіть на відстані в Оскара на очах виступили сльози. Еліза сіла, схрестивши ноги, опустила обличчя до мисочки й глибоко вдихнула.

Лєна здригнулася. Щось хотіло заволодіти її тілом. Усе почалося з повільного руху уздовж спини, потім це відчуття дісталося до самої потилиці. Відчуття було таким сильним, що вона не могла опиратися.

— Усе гаразд? — подивився на неї володар.

Лєна саме збиралася розповісти йому про свою батьківщину в далекій Німеччині, але від ніг здійнялася друга хвиля неприємних відчуттів.

— О...

Вона відчула такий приступ нудоти, що застогнала й опустилася на коліна.

— Ти хвора?

— Я... я не знаю. Зовсім несподівано.

— Нехай тебе відведуть у твою камеру.

Ноги в дівчини підкошувалися, тіло стало немов ватяним. Вона не опиралася.

Що з нею таке? Голова розколюється. Ніколи ще такого не було. Звісно, головні болі бували, але це зовсім інше. Начебто в голові перебував хтось сторонній. Їй здавалося, що вона навіть чує голоси. Багато голосів. У черепі гуло, немов у бджолиному вулику.

Володар має рацію, напевно, вона справді занедужала. Можливо, через дивну їжу, якою її годували.

Вона обіперлася об стіну рукою й повільно пішла до лежанки. Охоронець почекав, поки вона сіла, й зачинив важкі кам’яні двері.

Лєна лягла на спину і втупилась очима в стелю. Голова паморочилася менше. Навіть нудота майже минула. Та голоси залишилися. Один здався їй знайомим. Жіночий голос, дуже схожий на голос Елізи. Він то голоснішав, то майже заглушався іншими. Дівчина спробувала на ньому зосередитися. Постаралася відітнути всі інші голоси. Вийшло. І чим яснішим ставав голос, тим менше її нудило.

За деякий час удалося навіть розібрати окремі слова.

Де ти?

Як тебе знайти?

Подай нам знак!

Заклик був таким сильним, що Лєна встала й підійшла до вікна. В обличчя вдарив гарячий вітер. Знак? Про який знак говорить голос? Світ перед нею був червоним. Червоне небо, червоний пісок, червоні камені. Який знак подати? Вона обернулася й оглянула кімнатку. Відро з водою, щось на кшталт туалету, стіл, стілець, дерев’яний лежак зі світлим простирадлом.

Погляд затримався на простирадлі. Єдиний пред- мет зі світлого матеріалу. Світла тканина.

Немов уві сні, вона зірвала простирадло з лежака й повернулася до вікна. Дівчина не розуміла, чому це робить, але в неї з’явилося нестримне бажання вивісити простирадло з вікна. Вона довго ще стояла, дивлячись, як тканина майорить на вітрі. Коли стало вже зовсім несила, вона витягла її назад, розстелила на постелі й міцно заснула.

— Д ивіться, нагорі! — Оскар махнув рукою на верхню частину фортеці.

У вікні четвертого поверху майоріла світла хустка. Немов більмо на оці, серед цих червоних і коричневих кольорів. Вона висіла досить довго, потім знову зникла. Здогадатися, хто її вивісив, було зовсім не важко. У приміщенні за вікном було темно.

Серце в Оскара скажено калатало. Невже?..

Він подивився на Елізу. Та розплющила очі й утомлено дивилася на фортецю. Обличчя в неї було задоволеним. Гумбольдт узяв її за руку.

— Ну що, вийшло?

Вона кивнула:

— Здається, так. Вона мене почула й відповіла.

— Хто відповів? — Лілієнкрон усе ніяк не міг второпати, що відбувається.

— Лєна,— пояснила Еліза.— Я вийшла з нею на зв’язок і попросила, щоб вона дала нам знак.

— Так вона й зробила,— підтвердив Оскар.

Він повернувся поглядом до того місця, де розвівалося на вітрі простирадло над грубо обтесаними каменями. Він це точно запам’ятав. Нижня частина замку, трохи навскоси від головного входу. Під вікнами проходив тонкий карниз. Якщо враховувати, що висота кам’яних блоків приблизно метр, то вікно було метрів за сорок над землею. Високо, але нічого неможливого.

— Про який план ви говорили? — подивився Гумбольдт на Оскара поверх окулярів.

— Хочу дістатися до карниза й по ньому пройти до вікна. Бачиш, воно трохи вище? Якщо мені це вдасться, то все інше буде не складно.

— Ти з глузду з’їхав,— заперечила Шарлота.— Туди ніхто не зможе залізти без альпіністського спорядження. Ти шию собі зламаєш.

— Не зламаю,— відповів Оскар.— Певний ризик, звісно, є, але я маю спробувати. Мені здається, я зможу звільнити Лєну.

— І як? У тебе немає ані мотузок, ані гачків, ані спеціальних черевиків.

— Немає. Та натомість є оце,— Оскар відкрив сумку і вийняв камуфляжний костюм.

— Що це? Карнавальний костюм? — здивовано підняв брови Лілієнкрон.

— Одяг злодія-верхолаза з касти злодіїв-майстрів. Мені подарували його в місті