Читати книгу - "У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна"

class="book">— Я радію, кохана, що ти врятована, але, коли я запрошував Білого Вождя з півдня, я сподівався, що він урятує тебе якось інакше — не скоюючи блюзнірства і не вбиваючи жерців бога вогнем і водою. Ти виголошуєш, панно Сабіло, що Хоу-Хоу помер, але як ми можемо це знати? Він дух, а чи може дух померти? Чи мертвий бог уразив каменем Веллу? І чи не може він уразити камінням багатьох із нас — і перш за все тебе, моя панно, яка стояла на скелі Пожертв у покривалі Святої Нареченої?

— Баасе, — задумливо промовив Ханс, порушуючи тишу, що запанувала за цими боязкими запитаннями. — Як ви думаєте, Іссикор справжній чоловік, чи зроблений з дерева і розфарбований під людину, як Деча був розфарбований під Хоу-Хоу?

— Я думаю, що він був людиною в Чорному Яру, Хансе, але тоді він був далеко від Хоу-Хоу. А нині я не поручився б. Та, можливо, він тільки дуже переляканий і потроху оговтається.

А Сабіла тільки зміряла поглядом свого вродливого нареченого і не вимовила жодного слова, принаймні йому. Потім вона обернулася до натовпу і владним голосом сказала таке:

— Хай буде вам відомо: мій батько помер, і відтепер я Веллу, і мені ви маєте скорятися. Продовжуйте свою роботу і нічого не бійтеся, бо більше немає Хоу-Хоу, і лісовий народ розбитий. Я ж іду відпочивати і беру з собою їх, моїх гостей і рятівників, — і вона вказала рукою на мене і на Ханса, — а потім я говоритиму з вами, і з тобою також, пане мій Іссикоре. Понесіть тіло покійного Веллу, мого батька, до родової гробниці всіх Веллу.

Вона обернулася і в супроводі нас і присутніх членів своєї свити попрямувала до палацу.

Тут вона з нами попрощалася, оскільки ми всі були ледве живі від утоми і надто потребували відпочинку. Перед відходом вона поцілувала мені руку і зі сльозами, що набігли в її прекрасні очі, подякувала мені за все, що я зазнав заради неї. Драмана не забула зробити те саме.

— Чому це, баасе, — сказав Ханс, коли ми перед тим, як лягти, знищували принесену нам їжу і тубільне пиво, — чому ці пані не поцілували мені руки? Адже я теж дещо зробив для їхнього порятунку.

— Тому що вони дуже втомилися, Хансе, — відповів я, — і відпустили по одному поцілунку на нас обох.

— Розумію, баасе. А завтра вони все ще будуть дуже втомленими, щоб поцілувати бідного старого Ханса?

Промовивши це, він вилив до своєї чарки все, що залишалося в глеку, і одним ковтком спорожнив її.

— Так-то, баасе, — сказав він, — все справедливо: вам поцілунки, а мені пиво.

Яким я не був виснаженим, я не міг утриматися від сміху, хоча, правду кажучи, не завадило б випити ще скляночку. Потім я впав на ліжко і вмить заснув.

Я проспав усю решту дня і всю наступну ніч і прокинувся лише, коли перше проміння сонця освітило нашу кімнату крізь отвір у даху. Коли я розплющив очі, відчуваючи себе зовсім іншою людиною і благословляючи небо за цей подарунок — сон, Ханс був уже на ногах і чистив рушницю та револьвер.

Я дивився на маленького потворного готтентота і думав про те, як це чудово, що стільки відваги, розуму і відданості криється в цій жовтій шкурі і шишкуватому черепі. Якби не Ханс, я, безперечно, загинув би разом з обома жінками. Це йому спало на думку зруйнувати порохом шлюзи. Всіма грізними наслідками цього натхнення ми зобов’язані тільки Хансові.

Хоча деякі міркування і спадали мені на думку, все-таки я розраховував найбільше наповнити низинні поля і, можливо, печеру, щоб відвернути жерців від переслідування. А ми випустили на волю могутні сили природи, і ось вони розігралися. Вода проникла внутрішніми ходами “вічних вогнів” у надра вулкана і породила пару, спресоване дихання якої виявилося таким великим, що воно розірвало гору, як гнилу ганчірку, і назавжди зруйнувало кубло Хоу-Хоу і всіх його шанувальників.

У цій грізній події мені здавалося, що це воля долі, що вона вибрала Ханса своїм знаряддям. І ось кмітливість маленького готтентота змела з лиця землі зле тиранство і вбила боввана-кровопивцю і всіх його служителів. А як розсудливо поводився Ханс у човні! Спробуй-но він силоміць примусити цих боязких фетишистів негайно взяти нас на борт, як я йому наказував, вони, мабуть, побоюючись порушити свій безглуздий “закон”, чинили б опір і прибили б Ханса веслом по голові, попливли б геть, кинувши нас напризволяще. Але у нього вистачило терпіння чекати, хоча серце розривалося від тривоги за мене.

Від Ханса думки мої перейшли до Іссикора. Чому характер цієї людини докорінно змінився відтоді, як він прибув на батьківщину? Його подорож за сотні верст, яку він здійснив абсолютно один, була справжнім подвигом. Але від дня повернення додому Іссикор перетворився на звичайну нікчему. Яких зусиль коштувало переконати його відвезти нас на острів! А за першої ознаки небезпеки він кинув нас і втік.

Далі він покірно повів свою кохану на страту, не ворухнувши й пальцем, аби її врятувати. Нарешті, кілька годин тому він виголосив малодушну промову, що обурила його наречену, яка після свого порятунку і смерті батька немов знайшла всю ту мужність, втрачену ним, і навіть більше.

Це непосильне для мене