Читати книгу - "Бігун у Лабіринті"

І хто мене вчив, не пам’ятаю…

— Ну… — промовила дівчина і часто закліпала, зніяковівши через те, що мимоволі зіпсувала Томасу настрій. — Загалом, у мене приблизно так само.

— Вичерпне пояснення.

Тереза стенула плечима.

— Сподіваюся, ти нікому не казав про голос у голові? А то всі вирішать, що ми звихнуті.

— Ну… розповів, коли це сталося вперше. Та Ньют, напевно, думає, що в той день я просто перенервував.

Томасу дуже захотілося походити. Здавалося, що як він і далі сидітиме на місці, то збожеволіє. Хлопець підвівся і почав ходити туди-сюди.

— Забагато загадок ти загадала: незрозуміла записка з повідомленням, що ти «остання», кома, здатність спілкуватися зі мною подумки… Ти можеш усе це пояснити?

Тереза стежила очима за Томасом, який нипав перед нею туди-сюди.

— Прибережи сили і не став зайвих запитань. У мене залишилося тільки розпливчасте відчуття, що ми десь відігравали якусь важливу роль, що нас для чогось використовували і ми опинилися тут невипадково. Я знаю, що запустила Завершення чогось… хоч і не пам’ятаю, чого саме, — зітхнула вона. Її обличчя почервоніло. — Від моїх спогадів не більше зиску, ніж од твоїх.

— Помиляєшся. Ти знала, що мені стерли пам’ять, хоч я про це не згадував. Плюс те, про що ти тільки-но сказала. Думаю, ти не така безнадійна, як решта.

Вони довго дивилися одне одному в очі. Тереза про щось глибоко замислилася, наче намагалася збагнути, що відбувається.

«Я в глухому куті», — пролунав голос у Томасовій голові.

— Ну от, знову ти!.. — вигукнув він, хоч із приємністю відзначив, що фокус із телепатією більше його не лякає. — Як у тебе це виходить?

— Виходить, і все. Впевнена, що і в тебе вийде.

— Та щось і пробувати не хочеться, — хлопець сів на землю, зігнув ноги в колінах і обхопив їх руками, копіюючи Терезину позу. — Перед тим як ти мене тут знайшла, подумки ти мені дещо сказала. Сказала, що Лабіринт — це код. Що ти мала на увазі?

Тереза тільки похитала головою.

— Щойно я отямилась, то спершу подумала, що опинилася в божевільні: якісь дивні хлопчаки схилилися над ліжком, усе миготить перед очима, та ще й пам’ять сплуталася. Спробувала вхопитися за якісь уривки спогадів, та в голові чомусь сиділо саме це. А навіщо я тобі таке сказала про Лабіринт, вже й не пам’ятаю.

— Може, ти ще щось згадала?

— Здається, так.

Вона задерла лівий рукав сорочки, оголюючи біцепс. На ньому чорними маленькими літерами були написані якісь слова.

— Що це? — Томас нахилився, намагаючись роздивитися напис.

— Сам прочитай.

Букви були нерівні, та він зміг прочитати їх, нахилившись Майже впритул.

БЕЗУМ — це добре

Серце Томаса прискорено забилося.

— БЕЗУМ. Знайоме слово, — він намагався зрозуміти, що може означати фраза на руці дівчини. — Це написано на місцевих маленьких істотах. На жуках-жалюках.

— А це що таке?

— Апарати, що зовні нагадують ящірок. Творці — ті, хто заслав нас сюди, — використовують їх для стеження за нами.

Тереза замислилася, втупившись у порожнечу, а потім подивилася на напис.

— Не можу пригадати, навіщо написала це, — сказала вона і, послинивши палець, заходилася стирати зі шкіри незрозумілі слова. — Якщо забуду, що тут написано, нагадай. Напевно, не просто так я це написала.

Томас міркував про ці три слова.

— До речі, а коли ти це зробила?

— Коли прокинулася. На тумбочці біля ліжка лежали блокнот і ручка…

Томас дедалі дужче заплутувався: спочатку оте відчуття зв'язку з дівчиною, яка раптом з’явилася в Глейді, потім голос у голові, а тепер ще й це.

— Ти — суцільна загадка.

— Судячи з того, що ти ховаєшся в непримітному закапелку в заростях, з тобою також не все гаразд. Чи, може, тобі подобається жити в лісі?

Томас спробував був удати розсердженого, та вийшло тільки усміхнутися. Йому стало трохи соромно, що він ховається.

— Ти здаєшся мені знайомою і стверджуєш, що ми друзі. Тож, вважаю, я можу тобі довіряти, — він простягнув руку, і вони обмінялися рукостисканням — дуже довгим. Дивно, але Томаса аж узяли приємні дрижаки.

— Мені одного хочеться — повернутися додому, — сказала Тереза, забираючи нарешті руку. — Як і всім вам.

Томас здригнувся. Його ніби знову тицьнули носом у реальність, нагадавши, яким похмурим насправді був навколишній світ.

— Так. А надто тепер, коли все почало занепадати. Сонце зникло, небо стало сірим, а тут ще й постачання припинилося. Здається, тутешньому звичному життю приходить кінець.

Не встигла Тереза відповісти, як з-за дерев вискочив Ньют, а слідом за ним Альбі та ще кілька хлопців.

— Якого біса?.. — крикнув Ньют. — Медчук сказав, що ти втекла через секунду після того, як очуняла!

— Здається, — підвелася Тереза, — він забув згадати про одну маленьку деталь: спершу я дала йому по яйцях, а вже потім вистрибнула у вікно.

Томас мало не розсміявся. Ньют повернувся до медчука, обличчя якого враз побуряковіло.

— Мої вітання, Джефе, — кинув йому Ньют. — Тепер ти офіційно вважаєшся тут першим, кому зуміла надерти дупу дівка.

— Говоритимеш у такому тоні — і станеш наступним, — холодно промовила Тереза.

Ньют знову повернувся до неї, та на його обличчі читалося що завгодно, тільки не страх. Хлопець мовчки дивився то на Томаса, то на дівчину, а Томас тим часом допитливо втупився у Ньюта, намагаючись зрозуміти, що в старшого хлопчини на умі.

Альбі ступив уперед.

— Усе. Мене це дістало, — він тицьнув пальцем Томасові в груди. — Я хочу знати, хто ти такий, хто ця дівчина і звідки ви одне одного знаєте!

Томас відразу ж поник.

— Альбі, присягаюся…

— Варто було