Читати книгу - "Скляне прокляття"

негідників, які доволі чітко дали нам зрозуміти, що нас тут не дуже хочуть бачити.

— І як же ви з ними порозумілися?

— А цього й не знадобилося. — Уїлсон підняв із землі бойовий спис. Наконечник був зовсім новеньким. Його гостре лезо виблискувало на сонці. Такі ж само списи валялися праворуч і ліворуч від стежки.

Макс здивовано здійняв угору брови:

— І справді, де вже там чекати якихось пояснень!

Цієї миті нагодився і Гаррі зі своїми мулами. На його розстебнутій сорочці темніли плями від поту.

— Що тут у вас? Чому ми не йдемо далі?

Макс указав на блискучі вістря.

— І що тепер?

Уїлсон витяг із жилетної кишені сигару, відкусив кінчик і виплюнув його собі під ноги. Запалив сірника, прикурив і кілька разів із насолодою затягся терпкуватим димом.

— Джонатане, приведіть-но сюди коня, який везе дерев’яні ящики. Подивимося, чи сподобається догонам, якщо ми перетворимо їхні загороди на порох і щебінь. Гадаю, зараз саме приспів час для невеликого феєрверка.

43

Шарлотта й Оскар запустили бортовий підйомник і найперше відправили вниз ящики з науковою апаратурою Гумбольдта. Там зберігалися прилади, без яких неможливо було дослідити хімічні та фізичні властивості зеленого каменю. З їхньою допомогою можна було визначити його густину, електропровідність і багато інших якостей. Гумбольдт нагадав, що, хоча він і вважає, що надзвичайний метеорит належить до рослин, та він не є рослиною у звичному розумінні слова. Перш за все, тому, що складається не з води й карбонових сполук, як усі земні рослини, а з силіцію та його сполук. Силіцій — елемент, який на Землі найчастіше зустрічається у складі гірських порід і піску, що мають тверду, подібну до скла структуру. Саме так і виглядає метеорит. Енергія та поживні речовини в цьому організмі циркулюють, найімовірніше, у вигляді електричних імпульсів і світлових хвиль.

Складалося враження, що у вченого з’явився якийсь план, оскільки останніми днями він просунувся у своїх дослідженнях далі, ніж за минулі два тижні. Тепер, коли він, нарешті, отримав свої прилади, можна починати експерименти, які він до того змушений був відкладати. А їхній результат, можливо, допоможе Оскару, стан пораненої руки якого знову погіршився. Юнак навіть не наважувався зняти пов’язку, побоюючись побачити під нею щось жахливе.

Знизу почувся голос Гумбольдта:

— На сьогодні досить, діти мої! Останній ящик і годі!

— Ходімо, Шарлотто, — сказав Оскар. — Треба принести ще один ящик, а без твоєї допомоги я не впораюся. Правду кажучи, я радий, що ми закінчили. Щось мені стало важко перебувати на сонці.

Дівчина пильно глянула на нього.

— Ти упевнений, що все це тільки через спеку?

— Що ти хочеш сказати?

Вона вказала на його передпліччя.

— Ти відмовчуєшся, але я ж бачу — з тобою щось відбувається. Еліза також це відчуває. Та вона надто делікатна, інакше вже б давно втрутилася.

Оскар зробив вигляд, що не здогадується, про що мова.

— Я не розумію…

— Я кажу про твою руку. Місіонери стверджували, що вони вилікували рану, та мені здається, що це не так. Адже запалення загострилося, правда?

Оскар стиснув губи. Шарлотта читала його думки, неначе відкриту книгу.

— Треба оглянути її, поки ми ще маємо час, — правила далі дівчина. — А раптом у тебе гостре запалення? Не вистачало нам тільки зараження крові! На щастя, зараз у нас вдосталь вати, йоду і бинтів. Я зовсім нічого не маю проти методів догонських лікарів, але в таких питаннях я більше довіряю європейській медицині.

Вона підбадьорливо усміхнулася Оскару.

Він промовчав, не знаючи, що сказати. Щось неприємне було в тому, що Шарлотта ось так мимохіть торкалася найболючіших тем. Але, з іншого боку, це йому навіть подобалося. Вона приділяє йому більше уваги, ніж можна було б очікувати. Що то за знак?

Шарлотта потягнула до себе ящик. Оскар ухопився за нього, і їхні руки зустрілися. Він швидко відсмикнув долоню й почервонів. Дівчина відвела було очі, та потім знову глянула на нього. Тепер вони дивилися просто в очі одне одному, і тривало це так довго, що обоє забули навіть дихати. Оскару здалося, ніби час зупинився. Невідомо, чи минуло всього лише кілька секунд, чи кілька днів, аж раптом Шарлотта зробила крок уперед і обняла його за шию. Юнак відчув тепло її тіла, стрункого й сильного. Здавалося, він навіть чує, як б’ється її серце. Дівчина пригорнулася до його плеча. Її волосся пахло просто дивовижно — сумішшю м’яти й лимона.

Шарлотта підняла голову. В очах у неї був такий п’янкий вираз, якого він раніше ніколи не помічав. Можна її зараз поцілувати чи ні? Думки юнака плуталися, ніби він і справді трохи захмелів.

Цієї миті до нього долинув глухий звук. Спочатку Оскар вирішив, що так калатає його серце, але Шарлотта несподівано розімкнула обійми.

— Ти чув?

— Так. А як ти гадаєш, що це було?

— Не знаю. Схоже на віддалений гуркіт грому. Та на небі ні хмаринки.

Оскар похитав головою.

— Ні, на грозу це не схоже. Я б сказав, що це артилерійський залп.

44

Уїлсон подав сигнал до атаки. Макс разом із англійськими найманцями мав подолати перешкоду, що раптом виникла на їхньому шляху. Згори й досі сипалися дрібні камінці, в повітрі пахло пилом і вибухівкою.

Він бачив, як найманці увірвалися в пролам і почали швидко