Читати книгу - "Очікування шторму"

class="book">— У ящиках патрони, — відповів Піддувайло, що встиг зірвати кришку з одного ящика. Патрони лежали по п'ятнадцять штук у невеликих коробках із промасленого картону. Піддувайло розірвав коробку, й патрони заблищали в нього на долоні.

— Дев'ять ящиків — це багато, — сказав Борис Кнут. — Це тобі не хуліганство. А справжня контра… А я ось одного, Іване, не збагну. Адже тепер не вісімнадцятий рік і не двадцятий… Тридцять третій, можна сказати, своє відтупав. І раптом саботаж. І бандити, як гриби після дощу, повилазили. Ти, Іване, комуніст. Ти і зведи мені кінці з кінцями…

Піддувайло нахмурився, крякнув, кинув патрони в ящик. Сказав Кнуту:

— Підійди поближче. Глянь, якою мовою написано. А ці гарні гвинтівки? Що їх, на Кубані чи в Росії зробили? Здогадуєшся, як вони сюди потрапили?

— Ясно.

— Отож-то й воно… — І Піддувайло показав рукою на темну, обшиту дубом стіну. Тоді, повернувшись обличчям до Бориса, вів далі: — Зерно в цьому. Та кинь ти зерно на кам'яний шлях, і воно загине. А опусти на городі — воно паростки дасть. Ось Кубань і стала городом. Куркульні тут було — хоч греблю гати. Й колективізація для них — ніж до горла! Звичайно, шпигуни різні скористались… А люди бандитів не підтримали. Ось вони й лютують…

Піддувайло різко повернувсь і пішов до драбини. Сказав:

— Візьми лампу.

… Хвилин десять вони проводили військову раду. Обговорювали ситуацію, що склалася і не була передбачена наказом. Стало ясно, що наказ був відданий нашвидкуруч, коли кавалерійський ескадрон вийшов на переслідування банди Козякова. Командир взводу, вже сидячи в сідлі, підкликав до себе Піддувайла й велів узяти трьох бійців і вирушити за кілька десятків кілометрів, щоб затримати єгеря Вороніна. Про те, що єгеря може не бути вдома, піхто не подумав. Знайдений склад боєприпасів і зброї ще більше ускладнював ситуацію. На чотирьох конях вони ніяк не могли відвезти все. З другого боку, цілком можна було припустити, що бандити дуже розраховують на склад. І прийдуть сюди. Це може статись і завтра, і післязавтра… Але може статись і сьогодні, через годину, через дві. Чи на віть через кілька хвилин.

Було прийняте рішення, що здавалося найрозумнішим: коней заховати у стайні єгеря. Семенові Лобачову вирушити в штаб ескадрону. Троє ж — Іван Піддувійло, Борис Кнут, Іван Безпризорний — залишаться в будинку єгеря — в засідці.

Семен Лобачов скочив у сідло…

Піддувайло й Кнут знімали мастило з «максима», якого витягли з льоху. Іван Безпризорний, спостерігач, сидів біля вікна.

Стара сказала:

— Синочки, я вам картоплі наварю. І борошно в мене є. Оладків напекти можу.

— Спасибі, товаришко матусю, — відповів Піддувайло й поцікавився: — Скажіть, як вас звати?

— Мотря Степанівна.

— Спасибі вам, Мотре Степанівно. Ми про вашу гарну турботу командирам доповімо.

Боря Кнут усміхнувся. Пустотливо сказав:

— Нескромне запитання, я це розумію. Але чому це ви на свого дорогенького чоловічка такі сердиті?

— А це вже наша з ним справа…

Мотря Степанівна пішла до печі. Якийсь час ніхто нічого не говорив. І тільки було чути, як брязкали деталі кулемета й гриміла конфорками господиня.

Потім Кнут підморгнув Піддувайлу, кивком голови вказав на Безпризорного:

— Знову Іван вірші пише.

Безпризорний поклав олівець на підвіконня. Відповів:

— Перший рядок придумав: «Засідка» слово жорстоке…»

— Правильно, — погодився Кнут. — Слово таке, що кров'ю від нього пахне, як… Шукаю культурне порівняння. Як із дула порохом.

— Слово звичайне, — відгукнувся Іван Безпризорний. — Тільки дуже старе. Наступить час, і воно помре.

— А хіба слова помирають?

— Звичайно. Тільки не так легко, як люди.

— А я не вірю, — заперечив Кнут. — Що їх, сухоти поїдають?

— Час гірший від сухот. Ось приклад. Ямщик — мертве слово. Тому що немає на Русі ямщиків. Останній, може, вже піввіку, як у землі лежить.

— Отже, колись і остання засідка буде?..

— Виходить, що так.

Боря Кнут обличчям посвітлів, наче небо на світанку:

— Братці, хто знає: раптом наша засідка й є остання!

— Все може бути… Гадати не час, — відповів Безпризорний, вдивляючись у вікно, й з тривогою додав: — Лобачов повернувся.

Вони почули цокання копит у дворі. А ось уже й Лобачов убігає в кімнату:

— Бандити!

— Багато?

— Десятків зо три. За кілометр од яру. Рухаються в нашому напрямі.

Піддувайло випростався. Руки нижче від пояса. Пальці в мастилі.

— Лобачов, миттю ховай коней у стайні. Кулемет на горище. Займаємо кругову оборону. Кнут — північ. Безпризорний — схід. Лобачов — південь. Вони рухаються з заходу. Я зустріну їх кулеметом. Раніше за мене ніхто вогонь не відкриває. Підійдуть близько, зустрічайте гранатами. До бою, товариші. Кнут, допоможи мені затягнути кулемет.

Можливо, обережність і не рідна сестра перемоги. Та все одно вони близької рідні. Й це розуміють бандити. Й без потреби не ризикують.

Вони зосередилися в яру. Вперед послали тільки одного. Й він не йшов, а тюпав дрібно, як побитий пес, наче відчував, що вженуть йому сьогодні поміж кістки кілька грамів свинцю. І життя закінчиться, і страх також… Він був зовсім молодий. Може, років шістнадцяти, може, сімнадцяти. Напевне, куркульський синок… І ось він рухався до будинку єгеря Вороніна з обрізом навпереваги. Й, звичайно, дуже боявся. Він не впав, а гепнувся на землю, коли відчинилися двері й вийшла Мотря Степанівна. А потім, побачивши стару жінку, зметикував, що йому, козакові, не личить лежати перед нею долілиць, підвівся, підтягнув штани й крикнув:

— Тітко! Хазяїн