Читати книгу - "Полонені Барсової ущелини"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ех! Вмерти б мені за твою душу, Ашот!.. — обнявши товариша, радісно вигукнув розчулений Гагік. — Адже і я подумав про це. — А тоді відійшов назад і, насупивши брови, суворо спитав: — Може, перев’язав, щоб потім убити?..
— Не будь дитям, Гагік. Це наш товариш у біді. То хіба можна вбивати товариша? Ні, друже, ми повинні вилікувати його… Краще піди пошукай якоїсь їжі!..
Ашот відв’язав Бойнаха, і той, зрадівши, хотів кинутися вперед, але не зміг. Очевидно, падаючи з скелі, собака пошкодив собі щось усередині, і хлопці з болем в серці зрозуміли, що їх товариш уже не буде бігати, не стрибатиме…
— Асо! Гей, Асо! Іди сюди, Бойнах тебе кличе! — крикнув Гагік. Він був голодний, знесилений, але душа його, здавалося, співала.
Прибіг Асо. Радісний, розчулений, він гаряче обнімав товаришів, розуміючи, яку жертву вони принесли заради нього. Почуття вдячності світилося в очах пастуха. Він хотів висловити її, але спазми стискали горло.
Стан Бойнаха дедалі гіршав. Хлопці докладали всіх зусиль, щоб врятувати свого безсловесного товариша. Але марно.
… В природі всі явища тісно пов’язані між собою. Відкриєш якесь одне — знайдеш пояснення другому, а це — пояснить тобі третє. І так без кінця. Наприклад, якщо в міжгір’ї так багато вільшанок, то повинні бути й кущі ожини; якщо є кущі, то повинні бути і ягоди… Зараз усе вкрите снігом, але, може, подекуди кущі виглядають з-під снігу? Отож пташки туди й полетять, шукаючи сухих ягід. Виходить, якщо піти по слідах птахів, то можна знайти кущі ожини й малини, ягоди яких, як відомо, виліковують простуду.
Приблизно так міркуючи, хлопці підвелися й вийшли з печери шукати ягід.
Спускалися вниз по правому крилу ущелини, вкритому дубками, серед яких ріс і їхній давній знайомий — горіх.
Тут, у цьому родючому видолинку, затисненому між скелею та основним гірським пасмом, хлопці й знайшли вільшанок, які стрибали серед кущів.
Багато камінців довелося витратити юним мисливцям, стріляючи з рогаток в ожиннику (так вони назвали цей куточок), поки вони підбили одну пташку. Зате на кущах ожини було чимало сухих кисло-солодких ягід. Наївшись досхочу цих ягід, хлопці нарвали кілька жмень їх додому, прихопили вітку з корінням малини і рушили до печери.
Не встигли приготувати «малиновий чай» і напоїти ним хворих, як і стемніло. Які ж короткі дні! А їм потрібні були довгі-довгі, адже стільки різних справ треба їм зробити!
У величезному глиняному горщику варилась пташка завбільшки з куряче яйце. Очевидно, це був найбідніший у світі суп. І все ж, оточивши горщик, хлопці дивились, як закипає вода в ньому, вдихали ледь відчутні пахощі м’яса і хмурніли. «Обід» ще не був готовий, коли Асо, вийнявши з кишені кілька сухих диких слив, які він зібрав десь в ущелині, кинув їх у горщик.
— О, тепер це буде справжня шорва[23]. Жаль, що того їжака ми з’їли, — сказав Гагік і майже пошепки, тоном змовника, запитав: — А чи не оббілувати нам його дитинча?
— Ну-ну, що це ви там шепочетесь? Щоб про їжака й мови не було! Думаєте, не чула? — стурбовано підвелась на своїй постелі Шушик.
— Ти упріла, хушко Шушик, лежи, лежи… — І примусивши дівчину лягти, Асо дбайливо поправив на ній одежу, що зсунулась на долівку.
Щоб Шушик не застудилася, хлопці прикрили вхід у печеру. Під стелею клубочився дим, але, лежачи, можна було дихати трохи чистішим повітрям.
— Ти що це, Асо? Все листя з своєї постелі в мою переклав?.. А сам на голому гіллі спатимеш? — обурилася Шушик.
Пастух ніяково мовчав, ніби його зловили на місці страшного злочину.
— Це, мабуть, їжак перетягнув. Асо тут не винен, — підморгнувши Ашотові, невдало «вигородив» пастуха Гагік.
Коли «шорва» була готова, Асо вийняв з кишені жменьку сухих пахучих трав, які він нарвав, коли сподівався на обід з орлиного м’яса, розкришив їх і кинув у горщик. Гагік, ретельно виконуючи роль кухаря, зняв горщик з вогню й поставив перед Шушик. Гаряча пара, пахощі дикої сливи й трав наповнили печеру…
Вечір уявлявся нашим героям, як ніколи, спокійним, мирним. Але ось несподівано загарчав і кинувся до виходу з печери Бойнах. Асо, за ним і Ашот з Гагіком підхопилися з своїх місць.
Собака зупинився на порозі і, задерши голову, загрозливо гарчав.
Що його стурбувало?
Хлопці прислухались. Із схилів скель до них долинули якісь дивні звуки, схожі на нявкання голодного кота. Спершу вони були м’якими й тихими, потім змінились на хрипке ричання, а далі й на рев — довгий, таємничий, зловісний.
На мить хлопцям здалося, що це вітер завиває в тріщинах скель, — вони не знали тварин, які б могли так ревіти. Проте скоро зрозуміли, що то не вітер. Звір!.. Але який?
Рев повторювався і стихав у густій темряві, роздратований, страшний.
Потім налетів вітер, піднялася завірюха, і, крім її завивання, нічого вже не було чути навкруги.
Постоявши на порозі ще кілька хвилин, хлопці вернулись у печеру. Всі пригнічено мовчали.
— Що трапилось, чого ви такі бліді? — захвилювалась Шушик.
— Що могло трапитись!.. — розгублено проказав Ашот.
Він глибоко замислився. «Який би це міг бути звір?» — міркував хлопець, перебираючи в пам’яті всі звуки, які чув коли-небудь у лісі. Але такого реву він не чув ніколи.
Розділ одинадцятий
Про те, як страшна небезпека непомітно наближалася до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Полонені Барсової ущелини», після закриття браузера.