Читати книгу - "Смерть — діло самотнє"

видно, той сучий син підступав усе ближче й ближче. Це він мені ногу підставив, тепер я знаю. Розміркував що й до чого.

На нас знову цитьнули.

Над могилою говорив якийсь актор, тоді священик і равин, а потім хор Голла Джонсона з Першої баптистської церкви на Сентрал-авеню пробрався між надгробками, став гуртом і заспівав «Великий день почався зранку», «У блаженстві спочивай» і «Милий боже, прихисти мене по смерті». То були голоси, які я чув ще в кінці тридцятих у «Зелених пасовищах»: під їхній супровід Роналд Колмен перевалював через засніжені гірські верховини й спускався в долину Шангрі-Ла, а потім стояв на білих хмарах серед нив господа бога. І тепер, коли вмовк цей осяйний спів, я був переповнений почуттями, безмірно зрадуваний, і сама Смерть ніби вбралася в нові, сонячні шати вічності, колібрі повернулася до надгробних квітів по солодкий нектар, а бабка шаснула вниз, зазирнула мені в обличчя й полетіла собі далі.

— Хотів би я, щоб і мене провели з цього світу таким співом, — сказав Крамлі, коли ми йшли з кладовища, і Генрі між нами. — Боже мій, ото б бути самому тим хором! Ніяких грошей не треба, коли вмієш так співати.

Та я дивився на Генрі. Він відчув мій пильний погляд.

— Тут така штука, — мовив Генрі. — Він і далі приходить. Той містер Гниляк. Ви думали, з нього досить, еге ж? Ні, він не вситився скоєним і не може спинитись. Жахати людей — то йому наче ласий шматок з'їсти. Лиходійство — його улюблена розвага. Чужий біль — це те, чим він живе. Тепер він хоче запопасти старого Генрі, як запопав інших. Та я більш не дамся!

Крамлі слухав його цілком серйозно.

— Якщо той містер Гниляк з'явиться знову…

— Я подзвоню вам, immediatement.[32] Він никає по коридорах, спиняється біля кімнат. Учора крутився під дверима Фанні. Поліція почепила свій замок і опечатала їх, правильно? А той сучий син там стовбичив, і я його нагнав. Він, звісно, боягуз. Зброї в нього немає, ото тільки никає і дивиться, як би підставити ногу сліпому чоловікові, щоб той загримів зі сходів на самий низ. «Гей, Гниляк! — гукнув я. — Ану згинь!»

— Подзвоніть нам, — сказав Крамлі. — Одвезти вас додому?

— Дякую, мене привезла котрась із тих старих ворон з нашого будинку, то вона й одвезе.

— Генрі… — мовив я і простяг руку.

Він одразу взяв її в свою. Так наче бачив, як я подаю її.

— А від мене який дух, Генрі? — спитав я.

Генрі нюхнув і засміявся.

— Героєм стати не так просто. Але ви станете.

Ідучи назад на узбережжя, ми з Крамлі побачили великий лімузин, що промчав повз нас зі швидкістю сімдесят миль на годину, немовби чимдуж тікаючи від кладовища з його квітами. Я помахав рукою і гукнув.

Констанс Реттіген і не озирнулась. На кладовищі вона стояла десь збоку, загубившись у натовпі, і тепер гнала додому, сердита на Фанні за те, що вона покинула нас усіх, а може, й на мене — за те, що я, сам не знаючи як, приніс Смерть.

Лімузин зник у білясто-сизій хмарі вихлопних газів.

— Колісниця, повна гарпій і фурій, — зауважив Крамлі.

— Ні, — сказав я, — всього-на-всього нещасна жінка, що поспішає сховатися від людей.

У наступні три дні я марно пробував додзвонитися до Констанс Реттіген — вона не брала трубки. Мабуть, поринула в чорні думи й злостилася. Якось так безглуздо виходило, ніби я був у змові з тим чоловіком, що стояв у коридорах і чинив людям страшне лихо.

Я подзвонив у Мехіко, але Пег там не було, вона пропала безвісти назавжди, це вже напевне.

Отож я шастав по Венеції, видивляючись, дослухаючись і принюхуючись, сподіваючись почути той моторошний голос, натрапити на той гидотний дух умирання чи чогось уже давно мертвого.

Навіть Крамлі зник. Я нишпорив поглядом перед собою, озирався назад, але його ніде не було.

На кінець третього дня марних телефонних дзвінків і невдалих пошуків убивці, лютий на свою долю, в похоронному настрої, я дозволив собі таке, чого доти ніколи не дозволяв.

Годині о десятій вечора я подався безлюдним помостом сам не знаючи куди, аж поки втрапив…

— Гей! — мовив хтось.

Я схопив зі стойки рушницю і, не глянувши навіть, чи вона заряджена й чи немає когось попереду, вистрілив раз, другий, третій — шістнадцять разів.

Бах, бах! Бах, бах! І знов — бах, бах! Хтось закричав.

У жодну мішень я, звісно, не влучив. Бо зроду не тримав у руках рушниці. Та, власне, й не знав, куди стріляю, — але стріляв.

Ось тобі, сучий сину! Ось тобі, мерзотнику!

Бах, бах! Бах, бах!..

Магазин рушниці був уже порожній, та я все натискав на гачок. Аж поки збагнув, що рушниця мовчить. Хтось підійшов і забрав її в мене з рук. То була Енні Оуклі. Вона дивилася на мене так, наче вперше в житті побачила.

— Чи ви тямите, що робите? — запитала вона.

— Ні, й начхати мені на все! — Я озирнувся навколо. — Чого це у вас так пізно відчинено?

— Просто нічого робити. Не можу заснути. А що скоїлося з вами, добродію?

— За тиждень о такій порі всі в цьому клятому світі будуть мертві.

— Ви цього певні?

— Ні, але дуже скидається на те. Дайте мені ще одну рушницю.

— Годі вам стріляти.'

— Ні, не годі! — закричав я. — Хоча грошей я й не маю, отож доведеться вам дати мені в борг!

Жінка якусь хвилю пильно дивилася на мене. Тоді простягла мені рушницю.

— Паліть, ковбою! Бийте