Читати книгу - "Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань, Марія Миколаївна Влад"

“Він умер молодий, у сорок два роки. Дуже добре з бабов жили. Мали троє дітей — серед них Лесьо, дєдя мого дєді. Баба водно банувала. І дідо Михайло зачєв д’ній приходити. В дванадцятій годині розмикає двері і — д’бабі. Вона про це мовчала. А витак сказала жінкам у церкві: кождої ночі таке мене находить, шо не знаю. А жінки нарадили: єк не хоч, аби приходив, то збери своїх дітей — хлопця і дівчину на молодого і молоду на ніч; на столі має деревце бути, колачі, у молодих колачики із сиру на руці, вінки, чільце у молодої — так, як до вінчання... Жінки прийшли, усе помогли прнлагодити, деревце убрали — геть усе. Коло дванадцятої ночі діти уже за столом. Приходить їх тато, розмикає двері, але діти не видют, лиш Михайлиха. Каганчик світить, він став серед хати та каже:

— Я кілько не жив, не видів, аби рідні женилиси...

А баба Анниця (його жінка) відповідає:

— А я відколи жию, не чула, аби умерлий до живої ходив.

Він єк си закрутив, то не пішов у двері, а подом. Так загриміло, шо думала — причілок вирвався. Рано встала, ніде дощечку не кінуло.

Дідо вже після цего не приходив”.

А мій татко Влад Николай, або як усі в селі і цілому лісосплаві казали — Коцьо Митусів, сниться мамі на ситих конях, возом, у файному убранню: “Я, — каже, — тобі, Одо, усе помагаю. Ти гадаєш, шо ти сама робиш, а то я тобі ношу, завдаю, кошу, рубаю дров, промітую зиму. Шо би ти сама годна без мої помочі...” За життя тато усе робив, а тепер мама сама на старість газдує...

Ще одна оповідь Олени з Голов:

“Сусід наш і родич Василь Бойчук розказував про озеро Марі чайку, шо під Чорногоров. Ішов конем із Закарпаття через Чорногору давно чоловік — якийсь Гаврилюк із Жаб’я. Коло Марічайки рішив переночувати, бо вже потемніло. Присилив коня до смереки і хотів накласти ватру, аби не страшно ночувати; наносив ріщя і зачєв підпалювати. Учув гуркіт воза, роздивився — їде пан на файнім возі; у него один кінь сивий, а другий червоний. Їхав цес пан з-за озера берегом. Під’їхав до Гаврилюка, став і каже йому:

— Що ти тут робиш?

— Таже хочу тут ночувати...

А пан йому каже:

— Іди зо мнов, переночуєш у мене. Кінь твій най буде тут — мої слуги його діздрють.

Сів Гаврилюк до пана на віз і поїхали. Приїхали до брами, за брамов - палац, у палаці — музика йграє, багато людей, співають, данцують. А як музика перестала йграти, то ті люди робили град — із води кували лединки. Це ті люди, шо загинули не свойов смертев: убиті, утоплені, повішеники...

На ранок пан привіз Гаврилюка до його коня, кінь був на місці, лиш дуже вибив землю ногами, видко з голоду. Тогди пан каже:

— Хочеш видіти війта з Криворівні?

Гаврилюк відказує:

— Хочу.

Пан випряг одного коня, з коня того став звичайний чоловік — Гаврилюк пізнав війта.

А пан знов питає:

— Хочеш видіти ясенівського багача Фоку?

— Та най буде...

Пан випряг другого коня — той пізнав Фоку.

І Фока, і війт уже давно померли. Гаврилюк знав, що їх нема. Але чутка була така, шо війт і Фока за життя мали купленого чорта. Та й пан каже:

— Я їм служив, поки вони жили, а тепер вони мені служать за коней...

А про це озеро Марічайку розказував мій дєдя, шо чув від старих людей. Там, де тепер це озеро, було рівне місце, велика зелена царина. На ній стояла стая одного багача. Він приймав людську маржину на літування. Люди пригонили вівці і корови навесні, а восени собі забирали. І так одної осени прийшли вони за свойов худобов на розлучінє і там зачєласн сварка — може, у когось пропала якась худобина абошо, так шо не могли там помиритися. Почалась велика бійка і різанина. Коли билися і різалися, тогди полонина з тими людьми, худобов потала углиб. А на тому місці стала вода, глибоке озеро. Та полонина називалася Марічайка, то й озеро з таков назвов уже зосталоси.

Після того багато років чули пастухи уночі в озері крики і плачі, бійку і різанину”.

“Запала бес си у пропасти!” — ще одна тяжка клятьба у гуцулів, як і “смерека би ті втєла!” або “аби тебе шляк трафив наглий!”.

Усілякі байки ходять межи людьми про смерть і умерлих. Хоть як із смертев не мудрували, а умирати треба кождому, хто зумів народитися. Навіть і таким великим, як Соломон або Мойсей.

“Соломон був такий мудрий, шо понад него ни було. Єго Смерть шукала сто років та й ни могла ‘го найти нігде, шоби єго стєла, бо він мав чоботи задом наперед. Єк він ішов удолину, то Смерть ішла за єго слідом д’горі, а єк він ішов догори, то вона браласи за слідом удолину. Раз він обернув чоботи так, єк має бути, і Смерть єго подибала. Та й каже: “Шукала я тебе сто років, та й не могла я тебе нігде найти. Я тебе хочу стинати тепер”. А він каже: “Чекай, панно, най я зроблю на себе домовину та й витак умру”. А Смерть відказує: “Гай, роби!” Соломон вробив домовину таку, шо мурашок би ни виліз би із неї — нігде ані шпарочки, та й каже: “Прошу ласкавої пані лягти сюда, аби я видів, ци добре то змайстровано, ци вигідно буде мені лежєти”. Смерть лягла, а Соломон замкнув її. Закопав домовину у землю. І так Смерть була у землі сімсот років, аж поки хтось не відкопав та не верг у воду. А з води ту домовину витягли та Смерть випустили.