Читати книгу - "Мартін Іден, Джек Лондон"

домагатися більшого не зважилась. Вона трохи задовольнила свою жіночу гордість тим, що змусила його кинути палити. Іншим разом вона вмовить його піти на службу, бо він же обіцяв у всьому виконувати її волю.

Рут підвелася і почала оглядати кімнату. Вона придивилася до виписок, розвішаних, немов білизна, на мотузках, ознайомилася з блоком, за допомогою якого Мартін підтягав під стелю велосипеда, і дуже засмутилася, побачивши під столом купу рукописів, що нагадали їй, скільки він змарнував часу. Гасниця гості дуже сподобалася, але, зазирнувши на полиці, вона не знайшла там ніяких харчів.

- Ой бідненький, тобі ж нічого їсти! - вигукнула вона ніжно й співчутливо.- Ти, певно, голодуєш?

- Я тримаю свої продукти у Марії. Так зручніше,- збрехав Мартін.- А з голоду я ще не помираю. Ось глянь!

Рут підійшла ближче й побачила, як на його зігнутій руці під сорочкою твердим вузлом випнулися дужі м’язи. Це викликало в ній огиду. Така груба сила ображала її чутливість. Але всім серцем, кров’ю, всіма фібрами свого жіночого тіла вона любила й жадала її, і в нез’ясненному пориві вона й цього разу пригорнулась до нього, а не відсахнулася. І коли він стискав її в обіймах, її розум, що знав лише зовнішні прояви життя, зчинив справжній бунт, зате серце й уся її жіночість, злютовані з самим життям, святкували перемогу. У такі хвилини Рут відчувала всю повноту свого кохання до Мартіна, завмираючи з насолоди від його аж до болю палкого стиску. Тоді вона виправдувала зраду своїм принципам, своїм ідеалам, навіть мовчазну непокору батькам. Вони не хотіли, щоб вона вийшла заміж за цього чоловіка. Для них її почуття було чимсь ганебним. Іноді воно здавалося таким і їй самій, коли, не бачивши його, ставала вона знов холодною, розважливою Рут. Але коли вона бувала з ним, то таки кохала його, правда, часом неспокійною, тривожною любов’ю, але все ж то була любов, дужча за неї саму.

- Цей грип - дурний,- сказав він.- Трохи тіло ломить та голова прикро болить, ото й усе. Але це й рівняти не можна до тропічної пропасниці, та справді викручує всі кістки.

- А хіба ти хворів на неї? - неуважно спитала Рут, упиваючись блаженним спокоєм у його обіймах.

Механічно розпитуючи юнака далі, вона раптом здригнулася, вражена його словами.

Мартін слабував на ту пропасницю в таємній колонії прокажених на одному з Гавайських островів.

- Але як ти туди потрапив? - запитала вона.

Така велична байдужість до себе видавалась їй злочинною.

- Просто випадково,- відповів Мартін.- Я й не думав про прокажених. Утікши зі шхуни, я доплив до берега й подався в глиб острова, щоб там де заховатися. Три дні я харчувався плодами гуави, дикими яблуками й бананами, що росли у джунглях. А четвертого дня вийшов на стежку, звичайну, людськими ногами протоптану стежку. Вона вела далі в глиб острова, під гору, куди я й хотів іти, і на ній були свіжі людські сліди. В одному місці стежка бігла по гірському кряжу - такому гострому, як лезо ножа. Стежка була завширшки яких три фути, а обабіч зяяли бездонні прірви. Там одна добре озброєна людина могла б відбити напад стотисячної армії. Це був єдиний шлях до середини острова. Години за три я опинився в маленькій долині поміж вулканічних гір. Схили довкола вирівняно було смужками терас, де вирощували таро, 26 росли там фруктові дерева і серед тих дерев стояло з десяток очеретяних хатин. Як тільки я побачив їхніх мешканців, то одразу зрозумів, куди потрапив. Досить було першого погляду.

- І що ж ти зробив? - спитала Рут; затамувавши подих, вона слухала його, наче Дездемона, охоплена страхом, але й зачарована.

- Що ж я міг зробити? Їхній старший був добрий дідок. Дарма що однією ногою стояв у могилі, а правив, як король. Він сам знайшов цю долину й заклав там колонію - звісно, проти закону. У них було подостатком зброї, ці канаки дуже добре стріляють, вони звикли полювати на дикого звіра. Шкода було мені й гадки про втечу. Тож довелося прожити там три місяці.

- А як же ти врятувався?

- Та сидів би там і досі, якби не одна дівчина, напів-китаянка, на чверть біла і на чверть гавайка. Дуже вродлива була вона, бідолашна, і навіть освічена. Її мати жила в Гонолулу і мала мільйонний статок. От вона й визволила мене звідти. Бачиш, її мати давала гроші на утримання колонії, тож їй нічого було боятися кари, що вона мене вивела. Вона тільки взяла з мене клятву нікому не викривати їхнього сховища, і я дотримав її. Оце я вперше цю історію розповідаю. У бідної дівчини тоді з’явилися перші ознаки прокази. На правій руці в неї були трохи скорчені пальці, а вище ліктя маленька плямка. Ото й усе. Досі вона вже, мабуть, померла.

- І ти не боявся там жити? А радий, певно, був, що втік, не заразившись?

- Ще б пак,- відповів він.- Попервах там було страшно, а потім звик. Мені так жаль було бідолашної дівчини, що я навіть забув про свій страх. Вона була така гарна і на вроді, й душею. Проказа ще ледве торкнулась її, але їй суджено було жити первісним життям і поволі розкладатися. Ти й уявити собі не можеш, яка це жахлива хвороба.

- Бідненька! - тихо промовила Рут.- А все-таки дивно, що вона тебе так відпустила.

- Чому це? - спитав Мартін, не розуміючи її зауваження.

- Та тому, що вона кохала тебе,- ще тихше відповіла Рут.- Ну, скажи щиро: кохала?

Засмага Мартінова на цей час уже зійшла - і від роботи в пральні, і від хатнього життя, а за дні голодування й хвороби він ще й зблід. І от крізь цю блідість до щік його поволі прибила хвиля крові. Він хотів уже щось сказати, але Рут спинила його.

- Мовчи, не треба. Слова тут зайві,- вигукнула вона, сміючись.

Проте Мартінові здалося, що в сміху її продзвеніли якісь металеві нотки, а в очах блиснув холод. І враз йому пригадалася буря, що він колись пережив у північній частині Тихого океану. На мить він знов побачив цю нічну бурю при ясному небі й повному