Читати книгу - "Кобзар, Шевченко Т. Г."

гості,

Розплітали коси

Та стрічки знімали,

А пан просить сала,

А чорт їсти просить.

Гуси, гуси білі

В ірій полетіли,

А сірі на море!..»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Завили пси надворі,

Зареготалися псарі,

А пан червоний, аж горить,

Іде в світлицю до Марини,

Як Кирик369 п՚яний…

Ніби в хаті,

На холоді сердешна мати

Під тином, знай собі, сидить.

Стара неначе одуріла.

Мороз лютує, аж скрипить,

Луна червона побіліла,

І сторож боязно кричить,

Щоб злого пана не збудить.

Аж глядь, палати зайнялися.

Пожар! пожар! І де взялися

Ті люде в бога? Мов з землі

Родилися і тут росли;

Неначе хвилі, напливали

Та на пожар той дивувались.

Та й диво там таки було!

Марина гола наголо

Перед будинком танцьовала

У парі з матір՚ю! - і страх,

З ножем окровленим в руках,

І приспівувала……

 

«Чи не це ж та кумася,

Що підтикалася!..

Як була я пані

В новому жупані,

Паничі лицялись,

Руку цілували!..»

 

(До матері).

 

А ви до мене на весілля

З того світу прийшли?

Мені вже й косу розплели,

Та пан приїхав… Гиля! Гиля!

Чи то не гуси, то пани,

Дивися, в ірій полетіли -

Агу! гиля! - до сатани,

До чорта в гості! Чуєш! Чуєш!

У Києві всі дзвони дзвонять.

Чи бачиш, он огонь горить,

А пан лежить собі, читає

І просить пити… А ти знаєш,

Що я зарізала його?..

Дивися, онде головнею

Стоїть на комині. Чого,

Чого ти дивишся на неї?

Це мати! мати! Не дивись!

А то з՚їси. Ось на, давись!

 

(Дає дулі і співає).

 

«Полюбила москаля,

Та ще й зуби вискали!

Москалі! москалі!

Запасок навезли,

Паничі

Дукачів,

А поповичі з міста

Навезли намиста!..

Бий, дзвоне, бий,

Хмару розбий,

Нехай хмара

На татари,

А сонечко на хрестьяне,

Бий, дзвоне, бий!»

 

Мати

Мариночко, ходімо спать!

 

Марина

Ходімо спать, бо завтра рано

До церкви підемо; поганий,

Дивися, лізе цілувать.

Ось тобі, на!..

 

Мати

Ходімо спать.

 

(До людей).

 

Хрещені люде, поможіте!

 

Марина

Беріть мене! беріть, в՚яжіте,

Ведіть до пана у світлицю!

А ти чи підеш подивиться,

Якою панною Марина

У пана взаперті сидить?

І в՚яне, сохне, гине, гине

Твоя єдиная дитина,

Твоя Мариночка……

 

(Співає).

 

«Ой, гиля, гиля, сірії гуси,

Гиля на Дунай.

Зав՚язала головоньку,

Тепер сиди та думай».

 

І пташкам воля в чистім полі

І пташкам весело літать,

А я зов՚янула в неволі.

 

(Плаче).

 

Хоча б намисто було взять,

Оце б повісилась… От бачиш,

Тепер і шкода… хоч топись!

Чого ж ти, мамо моя, плачеш?

Не плач, голубочко, дивись,

Це я, Мариночка твоя!

Дивися, чорная змія

По снігу лізе… Утечу,

У ірій знову полечу,

Бо я зозулею вже стала…

Чи він у гості не приходив?

Убили, мабуть, на войні?

А знаєш, снилося мені:

Удень неначе місяць сходив,

А ми гуляєм понад морем

Удвох собі. Дивлюся, зорі

Попадали неначе в воду,

Тілько осталася одна,

Одна-однісінька на небі,-

А я,- неначе навісна,

В Дунаєві шукаю броду,

З байстрям розхристана бреду.

Сміються люде надо мною,

Зовуть покриткою, дурною,

І ти смієшся, а я плачу,

Ба ні, не плачу, регочусь…

Дивися, як я полечу,

Бо я сова…- Та й замахала,

Неначе крилами, руками,

І пострибала через двір

У поле, виючи, мов звір.

Пошкандибала стара мати

Свою Марину доганяти.

Пани до одного спеклись,

Неначе добрі поросята,

Згоріли білії палати,

А люде тихо розійшлись.

Марини й матері не стало.

Уже весною, як орали,

Два трупи на полі найшли

І на могилі поховали.

 

[Друга половина 1848, Косарал]

 

ПРОРОК

 

 

Неначе праведних дітей,

Господь, любя отих людей,

Послав на землю їм пророка;

Свою любов благовістить,

Святую правду возвістить!

Неначе наш Дніпро широкий,

Слова його лились, текли

І в серце падали глибоко!

Огнем невидимим пекли

Замерзлі душі. Полюбили

Того пророка, скрізь ходили

За ним і сльози, знай, лили

Навчені люди. І лукаві!

Господнюю святую славу

Розтлили… І чужим богам

Пожерли жертву! Омерзились!

І мужа свята… горе вам!

На стогнах каменем побили.

І праведно господь великий,

Мов на звірей тих лютих, диких,

Кайдани повелів кувать,

Глибокі тюрми покопать.

І роде лютий і жестокий!

Вомісто кроткого пророка…

Царя вам повелів надать!

 

[Друга половина 1848, Косарал] - 1859 року, декабря 18 [С.-Петербург]

 

СИЧІ («На ниву в жито уночі…») 370

 

 

На ниву в жито уночі,

На полі, на роздоллі,

Зліталися поволі

Сичі

Пожартувать,

Поміркувать,

Щоб бідне птаство заступить,

Орлине царство затопить

І геть спалить.

Орла ж повісить на тичині.

І при такій годині

Республіку зробить!

І все б, здавалося? А ні,

Щоб не толочили пашні

(Воно було б не диво,

Якби хто інший), на тій ниві

Сильце поставив. А то зирк!

Таки голісінький мужик

Поставив любо. Та й пішов

В копиці спать собі, а рано,

Не вмившися, зайшов

Гостей довідать… «Та й погані!

Усі до одного сичі,-

Оце тобі вари й печи!»

Щоб не нести додому

Таке добро, то повбивав,

А інших гратися оддав,

Приборканих, воронам,

І не сказав нікому.

 

[Друга половина 1848, Косарал]

 

«Меж скалами, неначе злодій…»

 

 

Меж скалами, неначе злодій,

Понад Дністром іде вночі

Козак. І дивиться, йдучи,

На каламутну темну воду,

Неначе ворогові в очі,

Неначе вимовити хоче:

«Дністре, водо каламутна,

Винеси на волю!

Або втопи принамені,

Коли така доля».

Та й роздігся на камені,

У воду кинувся, пливе,

Аж хвиля синяя реве.

І, ревучи, на той берег

Козака виносить.

Стрепенувся сіромаха -

І голий, і босий,

Та на волі, й більш нічого

У бога не просить.

Постривай лиш: може, брате,

На чужому полі

Талану того попросиш

Та тієї долі.

Пішов собі темним яром

Та співає, йдучи:

 

«Ой із-під гори та із-під кручі

Ішли мажі риплючі.371

А за ними йде та чорнявая

Та плаче-рида, йдучи».

 

Уже як хочете, хоч лайте,

Хоч і не лайте й не читайте,-

Про мене… Я і не прошу,

Для себе, братики, спишу,

Ще раз те оливо372 потрачу.

А може, дасть бог, і заплачу,

То