Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

опублікували, тепер нехай чекає черги. «E ні, – мовив він, – ви не публікуєте їх, бо вам заборонив КДБ. Але ось телефон, подзвоніть по ньому, й вам скажуть, щоб ви мої вірші публікували».

По тому він розповів, що на одній вечірці читав свої вірші, й хтось доніс, у нього зробили обшук і нічого не знайшли, тоді його закликали до обласного управління КДБ і пообіцяли, якщо він оті, читані на вечірці, вірші спише зараз на папір, вони не матимуть до нього жодних претензій, і навпаки, сприятимуть публікації його творів. «І ви написали?» – запитав я. «Написав». «Можете почитати нам?» «А чого ж… Один вірш опублікований у “Дніпрі”, але я послав тільки три перші строфи». Прочитані нам вірші за тодішніми мірками були стопроцентно антирадянськими. Mи сумно переглядалися. Ми дивувалися неймовірній наївності хлопчини… Адже він міг сказати, що не пам’ятає своїх віршів, що був п’яний і варнякав щось експромтом. Якщо мене не зраджує пам’ять, це був Данило Кулиняк.

Окремим рядком варто згадати тодішній феномен – поезії Леоніда Кисельова, який так яскраво й несподівано спалахнув українським квітом і так рано пішов з життя. У «Дніпрі» було опубліковано дві його добірки, знаменита «Цигарочка», «Не дайте», «Тато оповідають», «Похорон Офелії», «Додому», «Тільки двічі живемо». Сказати в той час, що треба Вкраїні, треба землі, де завжди пульсує Шевченкове слово, Шевченків гнів, могло тільки сміливе чисте серце.

І все ж найбільшою тодішньою редакційною загадкою є вірші Майоліки Кринти. Вони надійшли з міста Сусумана Магаданської області. Українські вірші, крізь які виразно й холодно проступав колимський іній, повівало суворою північчю й щирістю молодого серця. Вірші були дуже хороші. Лишень один з них підштовхував до якоїсь розгадки, в ньому поетеса оповідала, що їй хочеться переїхати в човні через ріку, упасти в стерні, поколоти об стерні коліна, але дід перевізник не дає їй перевозу. Стерні на Колимі? Добірки молодих ми друкували з короткими біографіями та з фото. Написали до Сусумана – адреса до запитання – попросили надіслати біографійку та фото. Надійшла відповідь, дівчина прислала фото, але що це фото не Кринти, не було сумніву ні в кого: на нас дивилася якась тлуста тітка з неосмисленим поглядом. І лише два рядочки біографії: комсомолка, працюю в дитячому садку вихователькою. Фотографію публікувати не можна. І біографії, власне, немає. А вірші ваблять, хтось навіть висловив здогад, що це Ліна Костенко прислала свої вірші під псевдонімом. Той здогад відкинули – вірші вочевидь написані на півночі. Надіслали в Сусуман ще одного листа, й раптом звідти відповідь – на конверті: «Адресат выбыл в центральные районы РСФСР». Написали в Сусуманський міськком комсомолу – Кринта зазначала, що вона комсомолка – звідти відповіді не надійшло. На той час ми вже знали, що в «Молоді України» давно лежить чималий зшиток віршів Майоліки Кринти. Сперечалися, дискутували, а тим часом вже дознав комсомол, віршів Майоліки Кринти так і не опублікували. Той гріх найперше – на мені. Звичайно, та публікація мало що дала б, Кринта більше не обізвалася. Де вона, що з нею сталося? Ще одна українська трагедія. Либонь, той «дід-перевізник» міцно заблокував Кринту від України, певне Кринта була вислана на Колиму з батьками, або народилася вже там.

Справжнє то було її прізвище, вигадане? Тієї таємниці вже не дознати. Як згубилися, запали в небуття й таємниці всіх інших українських кринт, викошених безжальною ідеологічною косою ще до цвітіння. Ще одне, нове українське відродження було задушене. Ми, українці, в двадцятому столітті не дали повнозерного колосу, повнозвучних імен. Були таланти, але їм не дали розвинутися. Українська тасьма (слід) знову стончилася майже до ниточки. Але не обірвалася зовсім. Вона ніколи не обривалася доконечно, як у літературі, так і всій історії українського народу.

З усієї тієї когорти молодих змогли випірнути на літературну поверхню тільки кілька авторів. Чи не найталановитіший з них Тарас Мельничук, з печаттю генія (знаю чимало його віршів напам’ять), двічі заарештований, позбавлений можливості мати постійний шматок хліба, розсмиканий, розкиданий, кілька разів влаштовувався на роботу і кидав, вступав у вуз і залишав. Бунтував, спивався. А мав би бути цільним великим поетом.

Богдан Чепурко зі Львова, по всіх тих хурделицях став релігійним публіцистом, зрідка віршує.

Григорій Кириченко – найголосніший, найгорлатіший з того ряду. Він читав свої вірші так, що мухи падали замертво з шибок. І теж опинився в районі, в Березані, й тільки нещодавно в «Києві» опублікував дві великі добірки віршів. Спеціалісти кажуть – талановитий. Гриць Кириченко нагло помер. Поскрибовано ціле покоління літераторів, так само, як у 20–30-ті роки.

Так-от тасьма…

Після славетних патріотів-воїнів Сагайдачного, Хмельницького, Дорошенка йшов Полуботок (були й люті запроданці – Брюховецький, Самойлович), відтак настає смуга туску і мовби аж втрати тасьми. Одначе й тоді в гурті старшин – спомини і зітхання по українських «давнинах», не всі підписуються під «листами», які вимагають з Петербурга, зокрема не підписали Ломиковський і Г. Полетика; Полетика висловлює обережні незгоди на пункти «Уложенія» Катерини (чом не передшістдесятництво!), пише російською мовою (інакше він писати не міг), але розмовляє, навіть у Петербурзі, по-українськи, збирає козацькі літописи, інші рукописи, стосовні української історії. Десь потай (може, то й він) працює невідомий нам автор «Історії Русів», обстоює Україну на всю силу патріотичного почуття. Українство ж і в побуті, і в пісні. Наприкінці століття мовби повна «мертва зона». Але появляються Котляревський, Квітка. Обоє служать на державній службі в імперії, ніяких антиімперських ідей не висловлюють (бо – й неможливо, порівняй – Тичина, Рильський, Довженко), але в описі побуту, звичаїв, людей – українство. А далі Шевченко – і слово, і дух, і поклик і всі барви яскраво національні. Це «фігура» (як оті козацькі «фігури» на Дикому степу) на все українське поле. Кожен з тих митців – цілий пласт культури. Мистецький розкол відбувався завжди – на прислужників імперії, на тих, які хочуть прожити тихо, в достатку, й на тих, які повстають, кличуть, прозрівають. Є сміливі, є помірковані, а є такі, які тичуть пальцями на «ненадійних». Цей розкол особливо великий і нині.

По тому – перепад. Відтак Мирний, Франко, Леся Українка. Революція і громадянська війна підняли українські сили. Але активізуються й сили ворожі, зворотні – пoтужні, йде вибиття до ноги всього українського. Уже понижені Єфремов, Хвильовий, М. Куліш, Підмогильний, але живуть з прихованим у грудях ковтком вільного повітря, залякані Довженко, Тичина, Рильський, Сосюра. Пишуть по-українськи. Для чогось так пишуть? Для когось. Отже, є щось… Якби не було їх, не було їхньої творчості, не було б Симоненка, Ліни Костенко, Стуса – всіх інших, більших і менших, принижених у