Читати книгу - "Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко"

починаючи з Київа й кінчаючи Черкасами, а далі вглиб по обидва боки Дніпра справді простягнувся «дикий степ». Дуже небагато зросло населення цих міст і тоді, як край опинився під Литвою. Правительство литовське побудувало на окраїнах своєї держави укріплені пункти, які дуже гордо звались «замками». Але не треба собі уявляти ці замки на західньо-європейський зразок в формі камяних фортець з зубчатими мурами й високими баштами: це були скромні земляні укріплення, обнесені валом і ровом. Та вони вистарчали, щоб оборонитись від наскоків ворога, який сам не мав ні гармат, ні машин для облоги. Цим ворогом з кінця XV віку були кримські татари. Після страшних погромів 1475 і дальших років, про які я згадував уже й які обернули в руїну самий Київ та спустошили українські землі аж до чернігівських лісів і поліських болот, не проходило майже року, щоб татари не появлялися знову більшими або меншими купами, стараючись захопити найбільш цінну здобич — полонених обох полів. Ці постійні, татарські наїзди, очевидна річ, не сприяли заселенню «дикого степу»: навпаки, населення мусило ще більше тулитись під захист північних болот і лісів, під оборону давніх укріплених міст Волині й західнього Поділля. Литовське правительство не мало інших засобів оборони, як побудувати то тут, то там згадані «замки», та й то обовязок содержувати ці замки в оборонній готовості було зложено на саму ж місцеву людність, не густу й не багату. Фактично діло оборони лежало в руках погряничної адміністрації — українських старост, головно Канівського й Черкаського на Київщині й Барського на Поділлі. Ці старости мали широкі повновласті, але держава давала їм дуже мало засобів і коштів. Вони сами мусили ці засоби вишукувати, при тім тут же на місці. Та їм не треба було далеко шукати: місцеве населення, яке саме мусило дбати про власну самооборону й уміло при потребі само давати собі раду, уявляло дуже добрий військовий матеріял. Та й не вважаючи на всю небезпечність життя, цього населення не меншало, а навіть більшало. Діло в тім, що широкі Наддніпрянські простори були занадто багаті природними дарами, щоб не приваблювати до себе людини, не вважаючи на небезпеки: і Дніпро, і його незчисленні допливи аж кишіли величезними масами риби; околишні степи були густо населені всяким звірем, і таким, що давав дорогі міхи, як наприклад бобри, куниці, лисиці, ведмеді, і таким. що давав мясну поживу. Багата природа вимагала мінімальної затрати сил з боку людини, щоб сторицею оплатити її труд. Це була країна, про яку один польський письменник писав 1590 року такі ентузіястичні слова: «Україна — найбагатша частина польської держави, її поля так прекрасні, як поля Єлисейські. Вони то тягнуться рівниною, то перерізуються горами, борами й гаями. Характер їх веселий і урожайний. На Україні така сила скота, звірів, ріжних птахів, що можна подумати, ніби вона була батьківщиною Діани й Церери. По її пасіках і бортях добувається стільки меду, що забуваєш про сицілійську Гелу і аттицький Гімет. Виноградна лоза росте там і легко можна насадити виноградарство. Волошських оріхів така сила на Україні, наче вона була колись італійською землею. Трудно перелічити, скільки в ній рибних озер. Але на що витрачати пишні слова, коли можна одним словом зазначити, що Україна це все одно що обітована земля, яку Господь Бог обіцяв народові єврейському, яка тече медом і молоком. Хто тільки раз побував на Україні, той уже не може з нею розлучитись, бо вона тягне кожну людину, як магніт тягне залізо. А це виходить од її прикмети: небо над Україною наче усміхається, клімат її здоровий, а ґрунт родючий» ...

Отже не диво, що така багата земля вабила до себе людей сміливих і активніших, які оселилися в Каневі й Черкасах і звідти ходили промишляти звіроловством і риболовством в околишні степи. Ходили, певна річ, не по одинці, а зібравшись в невеликі узброєні ватаги. Узброєні тому, що підчас рибних ловів або полювання можна було наскочити на татарський загон, і треба було вміти дати йому одсіч. Найбільш приваблював до себе «Низ» Дніпра, та частина його нижче порогів, де Дніпро розливається безконечним числом рукавів, дрібних річок і озер в так званих плавнях, де риболовство й звіроловство давало найбільш здобичи. Це був «Великий Луг», що його потім запорожці називали своїм батьком. Звичайно ранньою весною збирались в Каневі, Черкасах та других наддніпрянських населених пунктах ватаги промисловців і на все літо вирушали в свої «уходи», улюблені місця на «Низу» і пересиджували там до глибокої осени. Тоді вертались вони, навантажені здобичею, яку продавали здебільшого в Київі. Місцевому воєводі платили десяту частину свого добутку.

Обороняючись від татарської небезпеки, ці здобичники засвоїли собі всі способи степової партизанської війни й іноді від оборони переходили до наступу: часом і сами нападали на татарських чабанів, які задалеко заганялись в степ з своїми отарами, або ж і на переїзжі каравани татарських, турецьких чи яких інших купців. Життя серед невпинної небезпеки, під загрозою щоденної зустрічи з ворогом, гартувало вдачу, утворювало відважні, уперті, витривалі характери. Вертаючись на зиму до своїх домівок і приносячи многоцінну добичу, зароблену працею своїх рук або ж відняту від ворога, ці люде приносили з собою вільний дух степів, дух протесту проти всякого примусу, дух «сваволі й непослушенства», як казалося тоді. В очах мирного мешканця внутрішніх провінцій ці люде виглядали скоріше як якісь своєвільні розбишаки, ніж звичайні звіролови й риболови, їх боялися й стереглися. Цих людей вже при кінці XV віку намножилося стільки, що вони складали вже окрему суспільну верству й мали вже свою окрему назву: їх звали «козаками».

Звідки взялося це слово «козак»? Це слово — туркське. Ми знаходимо його вже в словнику половецької мови з року 1303, зложеному одним італійцем: Codex Cumanicus, який зберігається в бібліотеці при костелі св. Марка у Венеції. Там слово «козак» означає поняття варти, сторожі, караула. В туркському словнику російського вченого Радлова слово «козак» означає вільного незалежного чоловіка, волоцюгу. Та не тільки словники пояснюють нам слово «козак»: старі документи зберегли нам память про вживання цієї назви. Так в XV столітті, починаючи з 1449 року, стрічаємо цілий ряд звісток про татарських козаків, себто про легко узброєних кінних вояків, які виконували вартову службу в Кафі та інших генуезьких колоніях Криму, але дозволяли собі й ріжні самовільні вчинки. Та ось маємо звістку й про козаків українських: в 1492 р. кримський хан скаржився великому князю литовському, що кияне й черкасці розбили під Тягинею