Читати книгу - "Як зупинити час"

чекаю кілька хвилин. Голова глухо болить. З-за дверей я чую шум, потім двері прочиняються, і я бачу стару жінку з сивим волоссям. Двері тримає ланцюжок. Жінці, певно, за вісімдесят, усе обличчя густо вкрите зморшками, наче мапа гір. Стоїть вона нерівно, мабуть, через артрит чи остеопороз. Пошкоджені катарактою очі схвильовано дивляться на мене. На ній яскраво-жовтий кардиган, а в руці — електричний відкривач для консерви.

— Чим можу допомогти?

— Пробачте, я, мабуть, помилився адресою. Вибачте, мадам, що потурбував вас так пізно.

— Та нічого. Я вже давно не сплю, тож…

Вона зачиняє двері, і я поспіхом додаю:

— Я шукаю Сола. Сола Дейвіса. Він не тут живе? Я його старий друг. Ми вечеряли разом, та я, певно, чимось його образив…

Вона вагається, але дверей не зачиняє.

— Том. Мене звати Том.

Вона киває, мовляв, чула моє ім’я.

— Він пішов на хвилі.

— Так темно ж!

— Він полюбляє кататися вночі. Океан же ніколи не йде додому. Він любить так казати.

— А куди він ходить?

Вона опускає очі, немов на цементній доріжці перед будинком написана відповідь.

— Трясця цій пам’яті… Пляж Теллоу.

— Дякую! Велике спасибі!

Я сиджу на піску та в місячному сяйві стежу за Солом, який крихітною тінню здіймається на хвилях. Тут мій телефон вібрує. Гендріх. Якщо не відповім, це буде підозріло.

— Він з тобою?

— Ні.

— Я чую море.

— Він катається.

— То ти можеш говорити?

— Тільки недовго, бо ми з ним ще говоритимемо.

— Він згодився?

— Згодиться.

— Ти все пояснив?

— Я в процесі. Ще не все.

— У того відео з ним на YouTube чотириста тисяч переглядів. Він має негайно зникнути.

Омаї накриває хвиля, а потім я знов бачу на поверхні його голову. Ідеальний спосіб жити: здіймаєшся на хвилі, падаєш з неї, знов повертаєшся. Сама ідея життя крутиться навколо того, щоб здійнятися. Аби щось накопичити — гроші, статус, владу. Життя має йти вгору, лише вгору, якомога вертикальніше, як хмарочос. Але не для Омаї. Він сама природа. Його життя широке, як сам океан. Ось він уже знов на дошці. Вигрібає руками на хвилю, щоб її осідлати.

— Я переконаний, що він згóдиться.

— Звісно ж, згодиться. Заради всіх нас. Тепер це вже не тільки Берлін, але й Пекін. Їхні проекти…

Я це чую вже століття. Звісно ж, я маю хвилюватися, особливо коли Маріон зараз десь там, сама, але, по суті, це просто шум. Як шум хвиль, що розбиваються об пісок.

— Слухай, Гендріху, я маю йти, бо він уже виходить.

— Томе, пам’ятай, ти план А. Але є і план Б.

— Я тебе почув.

— Сподіваюся.

Я завершую дзвінок та сиджу на піску. Шум хвиль схожий на подих. Іще один. Знову.

Омаї виходить на берег за двадцять хвилин. Бачить мене, але не спиняється та йде далі.

— Зачекай! — біжу я за ним. — Я ж твій друг, я намагаюся тебе захистити.

— Мені не потрібен твій захист.

— Омаї, а хто та жінка? У твоєму домі?

— Не твоє діло. Краще не наближайся до мого дому.

— Омаї, господи. Омаї! Чорти б тебе взяли, зачекай! Це важливо!

Він спиняється на траві, що росте біля пляжу.

— Слухай, у мене чудове життя. Я більше не хочу ховатися. Я хочу просто бути собою, жити чесно. Я хочу жити повним життям.

— Ти ж можеш переїхати куди завгодно. Гаваї. Індонезія. Куди захочеш. Хороші хвилі є багато де. Океан тим і хороший, що він одне ціле. Усі його води — одне ціле, — я намагаюся відшукати в нашому минулому щось таке, що візьме стіни його мозку. — Пам’ятаєш, що казав доктор Джонсон у перший тиждень після нашого повернення? Про їжу, яку для тебе готували в Королівському товаристві? Про чесність?

— То було давно, — знизує плечима він.

— Ти точно пам’ятаєш. Ми їли куріпок, а він розповідав, що у житті завжди треба бути готовим до нових знань, бо знання без чесності небезпечні, а чесність без знань безглузда[143]. Я намагаюся дати тобі знання, а ти говориш мені про чесність. Чесність тебе вб’є та поставить під загрозу всіх.

— А ти хочеш трохи знань, Томе?

Я жестом показую, мовляв, давай.

Він міцно заплющує очі, немов готується дістати шматочок скла, на який наступив.

— Гаразд. Тримай свою інформацію. Я був такий самий, як і ти, постійно тікав. Жив усюди по Тихому океану. Будь-де, де б мені не ставили зайвих питань. На Самоа. На Соломонових островах. У Лаутоці на Фіджі — цукровому місті. У Новій Зеландії. Навіть знову на Таїті. Весь час стрибав з місця на місце. Коли мав необхідність, заводив якісь зв’язки. Знаходив обхідні шляхи, купляв фальшиві документи. Усюди починав спочатку. Кожні п’ять років, приблизно. А потім усе почало змінюватися.

— Як саме?

Повз нас проходить чоловік середнього віку у вицвілій футболці від «Quiksilver» та пошарпаних джинсах. На ногах у нього шльопанці, і він прямує на пляж з косячком та баночкою кока-коли. Я чую, як він наспівує сумну мелодію, але не впізнаю її. Видно, що він загалом мирно налаштований. Звичайний чоловік напідпитку, що не має до нас ніякого стосунку. Від виходить на пляж, плюхається на пісок та закурює. Відстань така, що він точно нас не чутиме.

Омаї кладе на траву мокру дошку та по-турецьки сідає на неї. Я сідаю поруч. Він з тихим захопленням дивиться на море як на спогади, і якийсь час ми мовчимо.

— Я закохався, — зрештою відповідає він на моє питання.

Звісно, у мене з’являються нові, але я мовчу.

— Ти ж сам розповідав мені про кохання, пам’ятаєш? Про ту дівчину. Ти з нею потім одружився, народилася Маріон. Як її звали, не нагадаєш?

— Роуз, — мені починає паморочитися від того, що я вголос називаю її ім’я у двадцять першому столітті на австралійському пляжі. Відстань часу та простору зникає, на мене накочують емоції. Я спираюся руками на пісок та траву, щоб відчувати хоч щось стабільне. Вона наче всюди навколо мене, в усьому.

— Так от, я знайшов свою Роуз. Вона була прекрасна. Хоку. Так її звали. У мене тепер голова болить, коли я про неї думаю.

— Біль спогадів, — киваю я. — У мене те саме. Дуже часто.

На мить у мене з’являється думка, що Хоку — та жінка, яка відчинила мені двері, але я швидко її відкидаю.

— Ми були разом лише сім років. А потім вона загинула на війні.

Цікаво, на якій саме. І де. Мабуть, він про Другу світову.

Так і є.

— Я переїхав у Нову Зеландію, купив фальшиві