Читати книгу - "Королівство шахраїв"

того, що, на Матаясову думку, могло би бути східною стіною, якщо він ще не цілком втратив орієнтацію.

— Ми під посольським садом, — підказала Ніна.

Хлопець кивнув. Це було найбезпечніше місце для утримування групи осіб, якщо ти не хотів, щоб їхні голоси долинали з-під підлоги посольства. Тут було близько п’ятнадцяти людей різного віку й рас. Окрім настороженого виразу, їх, схоже, мало що об’єднувало, проте Матаяс знав, що всі вони мусили бути гришники. Їм не знадобилися Нінині перестороги, щоб шукати притулку.

— Так мало? — перепитав хлопець. Ніна запевняла, що в місті близько тридцяти Гриш.

— Мабуть, інші самостійно вибралися з міста або просто залягли на дно.

А може, їх уже впіймали. Якщо Ніна не хоче говорити про таку можливість, він теж не буде.

Зоя відвела їх крізь арку до приміщення, де Матаяс із полегшенням зміг випростатися. Зважаючи на круглу форму кімнати, він підозрював, що вони тепер під якоюсь зі штучних водойм або вигадливих альтанок у саду. Його полегшення безслідно зникло, коли один із чоловіків приніс кайданки й Зоя показала просто на Матаяса.

Тієї ж миті Ніна затулила хлопця собою, і вони із Зоєю стали несамовито сперечатися пошепки.

Матаяс точно знав, із ким має справу. Зоя Назяленскі була однією із наймогутніших відьом у Равці. Вона — легендарний Верескун, солдат, що спершу служив Дарклінґу, потім Заклинательниці Сонця; Зоя досягла могутності як член Тріумвірату Гриші за короля Ніколаї. Тепер, особисто познайомившись із її можливостями, фієрданець не дивувався Зоїному стрімкому злету.

Суперечка велася виключно равканською, і Матаяс не зрозумів жодного слова, проте зневага в Зоїному голосі була очевидна, як і її рвучкі жести в бік хлопця й кайданків. Він уже збирався проревти, що, якщо відьма бурі хоче замкнути його, їй доведеться спробувати зробити це самостійно й подивитися, що станеться, аж раптом Ніна підвела руки.

— Досить, — сказала вона керчинською. — Матаяс залишається вільним, і ми далі спілкуємося зрозумілою йому мовою. Він має право знати, що відбувається.

Зоя примружила очі. Вона перевела погляд із Матаяса на Ніну і з помітним акцентом озвалася керчинською:

— Ніно Зенік, ти досі залишаєшся солдатом Другої армії, а я досі твій командир. Ти не слухаєшся безпосередніх наказів.

— Тоді тобі просто доведеться й мене закувати в кайданки.

— Не думай, наче я не обмірковую цієї можливості.

— Ніно! — це вигукнула руда дівчина, яка щойно з’явилася в лункій кімнаті.

— Женю! — зойкнула Ніна. Утім, Матаяс упізнав би цю жінку без будь-яких офіційних представлень. Її обличчя було вкрите рубцями, а на оці вона носила червону шовкову пов’язку з вишитим золотим сонцем. Женя Сафіна — славетна Краяльниця, колишня Нінина викладачка та ще один член Тріумвірату. Матаяса мало не знудило, коли він побачив, як дівчата обійнялися. Він сподівався зустріти тут групу безіменних гришників, людей, які попросили притулку в Кеттердамі, а потім виявили, що опинилися на самоті та в небезпеці. Таких людей, як Ніна, а не високопоставлених равканських Грипі. Усі його інстинкти закликали боротися або якомога швидше тікати звідси, а не стояти там, як залицяльник перед батьками своєї коханої. Утім, це були Нінині друзі, її вчителі. «Вони — вороги», — сказав голос у Матаясовій голові, і хлопець не був певен, належить цей голос йому чи командиру Ярлу Брумові.

Женя позадкувала на крок і відвела з Ніниного обличчя біляві пасма перуки, щоб краще роздивитися дівчину.

— Ніно, як це можливо? Востаннє, коли Зоя бачила тебе...

— Ти вибухнула від роздратування, — нагадала Зоя, — і потупала з табору обачно, як примхливий лось.

На Матаясів подив, Ніна лише зморщилася, як дитина, якій задавали прочухана. Він не міг пригадати, щоб раніше бачив її такою присоромленою.

— Ми гадали, що ти загинула, — сказала Женя.

— Вона має вигляд напівмертвої.

— Вона має добрий вигляд.

— Ти зникла, — сварилася Зоя. — Коли ми почули, що неподалік були фієрданці, злякалися найгіршого.

— Найгірше сталося, — погодилася Ніна. — А потім сталося ще дещо. — Вона взяла Матаяса за руку. — Але тепер ми тут.

Зоя глипнула на їхні стиснуті долоні та склала руки на грудях.

— Розумію.

Женя вигнула рудувату брову.

— Ну, якщо він — найгірше, що могло статися...

— Що ти тут робиш? — наполягала Зоя. — Ти і твій фієрданець... спільник намагаєтеся вибратися з Кеттердама?

— А якби намагалися? Чому ви влаштували на нас засідку?

— По всьому місті здійснювалися напади на гришників. Ми не знали, хто ви такі й чи не могли ви змовитися із шуанцями, знали лише, що ви звернулися до яточника кодовими словами. Тепер у нашому шинку завжди чатують солдати. Будь-хто, хто шукає гришників, становить потенційну небезпеку.

Зважаючи на те, що бачив Матаяс, стикнувшись із новими щуанськими солдатами, вони недарма пильнували.

— Ми прийшли, щоб запропонувати допомогу, — пояснила Ніна.

— Яку допомогу? Ти й гадки не маєш, які сили тут працюють, Ніно. Шуанці розробили наркотик...

— Юрду парем.

— Що тобі відомо про парем?

Ніна стиснула Матаясову руку і глибоко вдихнула.

— Я бачила її в дії. Я... спробувала її сама.

Єдине Женине брунатне око витріщилося.

— Ох, Ніно, ні. Ти не вдавалася до цього.

— Звичайно, вдавалася, — втрутилася Зоя. — Ти завжди була такою! Пірнала в неприємності, як у гарячу ванну. Це тому ти маєш вигляд учорашньої каші? Як ти могла так ризикувати, Ніно?

— Я не скидаюся на кашу, — запротестувала Ніна, але мала той самий покараний вигляд. Матаяс не міг цього зносити.

— Вона вчинила так, щоб урятувати наші життя, — озвався він. — Вона вчинила так, знаючи, що, можливо, прирікає себе на страждання чи навіть смерть.

— Безрозсудна, — заявила Зоя.

— Зоє, — сказала Женя, — ми не знаємо обставин...

— Ми знаємо, що її не було майже рік. — Вона звинувачувально тицьнула в Ніну пальцем. — А тепер вона з’являється, ще й разом із фієрданцем, що має поставу солдата і використовує бойові прийоми дрюскелле. — Зоя запхала руку до кишені й витягла жменю кісток. — Вона атакувала наших солдатів цим, уламками кісток, Женю. Ти колись хоча б чула, щоб таке було можливо?

Женя втупилася поглядом у кістки, а потім у Ніну.

— Це правда?

Ніна стисла губи.

— Можливо.

— Можливо? — наголосила Зоя. — І ти кажеш мені, що ми повинні