Читати книгу - "Як відірватися перед весіллям, Аліна Амор"

12.2. Продовження

Та що ж він нічого не розуміє? Як цьому чурбану пояснити?

- Гаразд, гаразд! Не кричіть так, - спокійно промовив чоловік.

Я кілька разів вдихнула і видихнула, намагаючись заспокоїтися, але виходило відверто погано.

- Розумієте, я вихована на чудовій ельфійській поезії, де кохання з першого погляду і до останнього подиху, вірність і ніжність... - мій голос зривався і тремтів від емоцій, а на очі наверталися сльози.

- Ніколи не розумів цієї маячні, - роздратовано пробурмотів граф, встаючи з крісла. - Тільки вводять своїми сопливими казками таких захоплених дівчат як ви в ілюзії, які не мають нічого спільного з реальним життям.

Це була остання крапля.

Я подивилася не нього величезними очима, і відчула, що вже не те, що моє серце, а моє життя розбите вщент, зруйновано все, у що я вірила. Мені страшенно захотілося розплакатися од відчаю та злості, і я розридалася, уткнувшись обличчям у коліна.

Тепер уже застогнав Деміан:

- Бель, не треба...

Але сльози було вже не спинити:

- У вас теж є гарем? - схлипнула я і підняла на нього погляд.

- У мене - ні, - коротко відповів граф. І тільки я подумала, що є ще в Еланії нормальні чоловіки, як він зауважив, - Це, знаєте, дороге задоволення.

І я заридала ще сильніше, знову закривши обличчя руками, а Деміан схопився за голову та почав нервово міряти кроками каюту. А потім зупинився і радісно вигукнув:

- У мене ж ще залишилася настоянка лаймонгаса!

Я почула, як він пішов до свого комоду, дістав звідти щось і налив мені в чашку:

- Пийте!

І я випила. Що мені ще залишалося?

Настоянка подіяла швидко, я заспокоїлася, розслаблено відкинулася в кріслі, і ситуація почала сприйматися навіть відсторонено.

- І багато в принца наложниць? - уже байдужим тоном запитала я.

- Ні, небагато, - граф задумався, ніби підраховуючи, і додав, - Приблизно тридцять.

- Дійсно, замало, - з іронією погодилася я. - А у вас, Деміане, багато було жінок?

- Я їх не рахував.

- О, значить багато, - я задумалася. - Більше ніж на пальцях однієї руки?

Я підняла свою руку, розчепіривши пальці, і подивилася на них, але вони почали двоїтися і я, зітхнувши, опустила долоню назад на коліна.

- Звісно, - фиркнув граф.

- Добре, мені підходить, - кивнула я своїм думкам.

- Що вам підходить? - посол весь напружився, випростався у кріслі та спантеличено глянув на мене, піднявши брови.

І я пояснила:

- Я подумала... Це несправедливо, що в принца тридцять наложниць, а у мене він буде одним-єдиним. Тому, як ви дивитеся на те... - я зам'ялася, не знаючи, як пояснити свою ідею, тим паче що сама ще не дуже добре уявляла, як це робиться.

Але Деміан не дав мені закінчити думку:

- Бель, ви п'яні, а вранці пошкодуєте про те, що трапилося.

- Ви наскільки погані у цьому? - співчутливо запитала я.

Адже для чоловіків важливо які вони там… Ну, у ліжку... Я чула про це...

Він, хмикнувши, зауважив:

- Ви провокуєте мене довести, що ні, але все ж хоч хтось із нас має залишатися розсудливим.

Думки п'яно ворушилися в моїй голові, і, хоча я сиділа, розвалившись у кріслі, світ перед очима поплив.

- Та що ж у вас так душно? - невдоволено перервала я його промову, на якій все рівно ніяк не могла зосередитися і зрозуміти що ж він намагається мені донести. Я потягнула за пояс халата, але розпустити його вдалося тільки з другої спроби. На першій мої пальці вхопили тільки повітря. Краї халата розійшлися в сторони, я полегшено видихнула, і помітила, як очі Деміана потемнішали. Він якось говорив про широкі зіниці, але що? Думка як з'явилася, так і вилетіла з моєї голови легковажною пташкою. Я відкинула голову на спинку крісла.

- Деміане, - застогнала я, - Світ так і кружляє, ще з таким огидним звуком: "Вжух! Вжух!". Це жахливо, просто жахливо.

- Гаразд, - роздобрився мій співрозмовник, - можете лягти на ліжко.

- Для цього треба встати? - я підняла голову і спробувала зосередити погляд на послі.

Усі мої сили йшли на мляві спроби зібрати слова у щось зв'язне. Я знову заплющила очі, оскільки витримувати це кружляння вже не могла.

- Так.

- Це неможливо, - сумно протягнула я, - Я швидше тут помру, але не встану.

- Та що ж ви така безпорадна, - пробурчав Деміан і я почула його неквапливі кроки. Він підійшов, нахилився наді мною та легко підхопив на руки, і я тут же пригорнулася до нього. Чоловік повільно пройшов через кімнату та поклав мене на край ліжка. Я зі стогоном полегшення витягнулася на покривалі.

- Демі-і-і-і-ан, - я промурликала його ім'я, - як добре... За це у вас можна закохатися. Так, краще вже ви ніж принц із гаремом. - я знову згадала про свою життєву драму. Але сумувати теж не було сил. - Ах, якби було можливо з двох зол вибрати менше…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍