Читати книгу - "Ти мене не знаєш, Юлія Феліз"

Глава 28

Вероніка

 

В повітрі повисла відчутна напруга.

— Але я вже запросила Богдана! -- запротестувала я, відчуваючи, як тане надія на те, що мама врешті змириться з тим, що ми з ним разом. — Я не можу просто сказати, щоб він не приходив. Чому він не може посидіти з нами за столом?

— Я вже пояснила, - відповіла мати, роздратовано стискаючи перенісся. — Завтра приїжджають твоя сестра і тітка. Ми зустрічаємо їх на вокзалі. Сім’я — ось що насправді важливо. 

Сім'я. Ці слова — вже давно порожній звук для мене. Хіба можна назвати родиною людей, які не чують один одного і кожен намагається перетягнути ковдру на себе?

Схрестивши руки, я уважно розглядав жінку, яка колись була моїм найвірнішим союзником. Відколи я почала зустрічатися з Богданом, між нами виникла напруга. Незважаючи на мої наполегливі зусилля, я не змогла вплинути на думку матері про свого хлопця. Вона не бажаючи прислухатися до моїх прохань навіть спробувати зрозуміти нас. Богдан дуже змінився після закінчення школи. Колись я боялася його і намагалася уникати, бо не знала його справжнього. Але тепер він став невід’ємною частиною мого життя, без нього я не уявляю свого майбутнього.

— Це абсурд! Все-таки це мій день народження. Чому ти не дозволяєш відсвяткувати так, як хочеться мені?

— Мені ніколи не подобався цей хлопець, особливо після того, як ти повелася так ганебно, - продовжувала мати. — Крім того, ти знехтувала моїм наказом і продовжуєш з ним зустрічатися. Тому я не терпітиму його в своєму домі. 

— Тобі було б краще, якби я брехала тобі і зустрічалася з ним таємно?

— Мені було б спокійніше, якби моя дочка дослухалася до моїх прохань.

— Ну чому, чому ти не дозволяєш мені жити так, як хочу я?  Що б я не робила, тобі цього завжди недостатньо, - протестувала я. Я стараюся з усіх сил, отримую гарні оцінки, тримаюся подалі від неприємностей, але все, що я роблю, розчаровує тебе!

— Не будь смішною. Я завжди пишалася твоїми успіхами.

— Тоді доведи це! Дозволь йому піти! Це лише один вечір, а тітка з сестрою будуть тут кілька днів. Обіцяю, що не ходитиму гуляти і приділю їм весь вільний час.

— Я сказала ні. І закриєму цю тему! Невже я дарма вкладала в тебе душу? Чому цей бандит тобі дорожче за сім’ю? - вигукнула мати. Я з часів дитинства не чула, щоб вона так кричала. 

Раптовий вибух налякав нас обох і змусив замовкнути. З важким зітханням мати потягнулася до сумочки, бурмочучи собі під ніс, поки порпалася в ній.

—  Через тебе у мене підвищився тиск, а пігулки я забула на роботі, - пробурмотіла вона, перш ніж швидко вийти з дому.

Залишившись на самоті після нашої суперечки, я попленталася до своєї спальні. За тиждень відбудеться захист студентських проєктів і, якщо наш із Ігорем отримає високі бали, є шанс влітку  поїхати на стажування у Будапешт. Звісно, це лише перший внесок у скарбничку, адже обиратимуть найкращих студентів серед усього курсу. Та я сподіваюся, що зможу здійснити свою мрію і після закінчення академії потрапити на роботу в престижну компанію. Я невтомно працювала протягом усіх шкільних років, прагнучи досягти досконалості, тепер, беру участь у всіх заходах та студентських конференціях, невтомно працюючи над шансом отримати це стажування.

Проте, як би я не старалася, здавалося, що мати все одно ставилася до мене зі зневагою.

Розкинувшись на ліжку і втупившись у стелю, не ворушуся. Поринаю в якусь прострацію між сном і реальністю. Намагаюся заглушити злість, що вирує в душі. Не виходить. Хочеться кричати, рвати та метати. Я все життя боролася за те, щоб бути гідною дочкою Ольги Петрівни, щоб мати могла мною пишатися. Але не могла позбутися відчуття, що щоб я не робила, цього ніколи не буде достатньо.

Кожного року на мій день народження до нас приїжджали мамина сестра з дочкою. Мама та тітка Ліда мріяли, щоб ми з Марусею стали подругами. Спочатку я намагалася зблизитися з нею, сподіваючись налагодити стосунки, які мають бути між сестрами. Я зростала без батька і ідея мати велику родину приваблювала мене. Я уявляла собі дні, проведені на пляжі, походи по магазинах, затишні піжамні вечірки, де ми ділитимемося своїми найпотаємнішими таємницями.

Але реальність не відповідала очікуванням. Чим старше ми ставали, тим очевиднішим було, що ми з Мрусею дуже різні, і сестра не має жодного інтересу до дружби зі мною. Вона безперервно скаржилася, від моменту, коли зійшла з потягу, до моменту, коли від'їжджала додому. Її презирство до мого способу життя було постійним джерелом роздратування.

Її невдоволення поширювалося навіть на нашу невелику квартиру, яку вона вважала занадто  тісною. А ідея ділити з матір’ю канапу приводила її в паніку, хоча ми з мамою спали удвох в її ліжку. Вона критикувала приготовану моєю матір'ю їжу, змушуючи її допізна засиджуватися в школі, щоб уникнути постійного негативу.

Минулого року я дійшла до межі. Після від’їзду сестри і тітки я спробувала обговорити ситуацію з матір'ю, але мої намагання розбилося об глуху стіну. Мама, здавалося, не бажала визнавати хаос, який приносили з собою гості, а постійно повторювала банальності про родину і те, що ми повинні триматися разом.

 У тихому вечірньому затишші, коли м’яке сяйво сутінків відкидало тіні на кімнату, я потягнулася до телефону, серце з тривожним ритмом барабанило в грудях. Я набрала номер Богдана, пальці тремтіли поки я чекала з’єднання. Знала, що слова, які збиралася сказати, можуть образити Богдана. Так сильно, що він може відмовитися від мене.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍