Читати книгу - "Прихисток твоєї помсти, Розалія Лоренс"

Розділ 18

Після того, як закінчила розчісувати волосся, я поклала розчіску на стіл.

Серце погрожувало вирватися з грудей.

«Моє перше побачення», — у якому подумки повторювала.

З уже моїм чоловіком. Та яка в цьому різниця. Головне, що я нервую, як маленька дівчинка, яку хлопець, який їй сподобався, запросив на танець.

В останнє глянула на своє віддзеркалення і, схопивши маленьку сумочку, вибігла з-за дверей. Загальмувала в міліметрі від того, щоб не врізатися в масивне тіло. Але тіло похитнулося і не впало, лише тому, що одразу було спіймане в кільце рук.

Глянувши вгору, завмерла.

Пульс сповільнився при зустрічі з його очима.

Відчула, як пальці на моїй голій шкірі напружились.

Так, сьогодні я вдягнула більш відвертий одяг. Обтислу кофту, що підкреслювала те, що потрібно й не потрібно. Таку ж спідницю, під яку, із червоними щоками, я одягала не пристойну білизну, яку

Катерина змусила залишити зі словами «в кожної поважаючої себе дівчини мусить бути сексуальна білизна». І між ними залишився вільний простір розміром у половину моєї долоні.

— Ти… — прохрипів, розглядаючи мене. — Прекрасна.

Видихнувши, узяла себе в руки й відсторонилася.

— Дякую, — промовила рівним голосом.

У його очах промайнула нотка розчарування, і він теж зробив крок назад. Простягнувши руку в сторону сходів, пішов за мною слідом.

Моє тіло горіло від того, як він спостерігав за мною, і так до самої машини. А ось у машині вже була моя черга роздивлятися його. Скільки разів їду з ним, не можу насититися ним.

— Куди ми їдемо? — знайшла в собі сміливість звернутися першою. Сьогодні взагалі маю бути максимально сміливою.

На лиці Микити з’явилася усмішка.

— Сюрприз, — грайливо подивився в мій бік.

Я знизила плечима, показуючи, що можу почекати. Коли ми виїхали, був уже близький вечір. Можливо, ми знову їдемо в ресторан.

На черговому світлофорі Микита зупинився, потягнувшись до бардачка, і дістав якусь чорну хустину, яку потім простягнув мені. Я спантеличено подивилася на неї і на нього.

— Оскільки, це сюрприз, то зав’яжи очі.

Витріщеними очима дивилася, як він усміхається.

— Довірся мені.

Я кивнула, зав’язала очі та поринула в темряву. Чула, лише сигнали машин і рухи Микити, а також гуркіт власного пульсу.

Коли машина зупинилася, відчинилися і зачинилися водійські двері, і моє серце почало битися ще швидше. Біля мене відчинилися двері.

— Візьми мене за руку, — відчула на своїй руці його і стиснула сильніше. Почула усмішку й нахмурилась. — Не переживай. Ось так. Обережно.

В обличчя хлинув вітерець. У машині було так душно, що опинитися на відкритому повітрі було порятунком для мене. Хоча душно було не через те, що кондиціонер не працював.

Ми піднялися по сходах. Тепер Микита тримав мене не тільки за руку, а й за талію. Зайшли до приміщення. Ще міцніше я схопилася за його руку, коли почула звук ліфта. Ми зайшли, і двері зачинилися.

Усім тілом відчувала його дотики, як фізичні, так і не фізичні. Повітря було наповнено напругою. Здавалося, ми піднімалися цілу вічність.

— Ти вся тремтиш, — прошепотів на вухо.

По тілу пробіглися мурашки. Напружено закусила нижню губу.

Микита видихнув і сильніше стиснув мене.

Двері відчинилися і він обережно повів мене далі. Ще піднялися по сходах і відчинилися ще одні двері.

І раптом стало прохолодно. Я повними легенями вдихнула свіже повітря. Чула віддалені звуки машин.

— Де ми?

— Зараз дізнаєшся.

Ми пройшли ще трохи та знову зупинилися.

Микита відпустив мою руку та підійшов позаду мене. Провівши долонею по волоссю, доторкнувся до шиї та мочки вуха.

— Микита?

Він зняв хустинку і все. Я і далі стояла із заплющеними очима, очікуючи ще якоїсь дії від нього.

— Можеш дивитися, — прошепотів на вухо, спершись бородою на плече.

Розплющила одне око, а потім і друге. Брови піднялися з подивом, коли побачила пейзаж нічного Києва в заході сонця.

Поглянула вниз. Машини та перехожі здавалися мурашками. Вікна в домах загорілися, а в крамницях світилися вивіски. Усе це було, ніби безліч світлячків на тлі сонця, що залишалося на горизонті.

— Оххх, — видихнула.

— Здивував?

— Ага, — кивнула.

Почула, як Микита розсміявся і, взявши за руку, повів до столу, романтично накритого на двох, при свічках. Микита відсунув стілець, на який я одразу присіла. На плечі ліг клітчастий плед. Відразу стало тепліше.

Витріщила очі на те, що було переді мною. І наткнулася на усміхненого чоловіка. Мого чоловіка.

Він спостерігав. Розглядав. Поїдав.

Прошу вибачення за затримку! Приємного читання)

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍