Читати книгу - "Кровна магія: у пошуках Проклятої Королеви, Ляна Аракелян"

У наметі було тепло. Скрізь були розкидані шкури. На стінах висіли сувої та обереги. Світилися блідими вогниками руни. Посередині – горіло магічне багаття. Я з побоюванням закрутила головою. Хтозна, а раптом тут книги зі шкур нещасних фрімпслів?

– Не бійся, шкур смердючок тут немає, – засміявся одноокий, немов прочитав мої думки.

Посеред намету сидів, схрестивши ноги, темний. Його біле довге волосся було заправлене за гострі вуха. З прикрас на ньому були тільки татуювання і пара перснів. На відміну від загону найманців, у цього шкіра була з блакитним відтінком, а татуювання – кольору сажі. Блідо-попелясті очі впилися в моє обличчя, немов я була першою красунею Лартіони, а не побитою рабинею.

– Холодно, – я тремтіла як заєць і цокотіла зубами.

Блідий ельф лише підійняв брову, як Яарн накинув на мої ще мокрі від раптової ванни плечі овечу шкуру. Я вдячно закуталася в неї.

– Допоможи Хруфі отямитися, – попросив одноокий.

– Ти не схожа на рабиню, – не зводячи немигаючого погляду, тихо пробурмотів темний, жестом показуючи, щоб Яарн вийшов.

– Ти теж мало схожий на найманця, – не залишилася в боргу я.

– Я маг, – білозубо посміхнувся темний.

Я зазначила, що його ікла завеликі як для ельфа.

– У тебе що, в родичах упирі? – згадавши Зурмса, я здригнулася.

– Перекиданці, – тихо відповів темний маг. – Заплющ очі, Хруфо, я трохи тебе підлікую. Буде боляче й неприємно. Але це варте того, щоб зустрітися зі своїм справжнім обличчям. Як давно ти його бачила?

Хотілося відповісти, що сьогодні на світанку воно ще було цілим і неушкодженим. А губи пам’ятали поцілунки Германа.

Але я лише знизала плечима:

– Не пам’ятаю.

– Заплющ очі й лягай.

Я, піддавшись вкрадливому голосу темного, лягла і заплющила очі. Святі пампушечки, як приємно. Здалося, що я цілу вічність не лежала в нормальному теплому ліжку. Ай! Десну немов укололо щось!

– Цить, дорогенька!.. – заспокоїв дроу. – Я попереджав. Лежи й не рипайся.

І тут почалося. Мене немов підкидали на пательні ізірбію: тіло горіло, ломило і боліло. Хотілося розплющити очі й надавати по пиці цьому магу, але сили не було. Навіть рота відкрити. З очей хлинули сльози й одразу ж висохли. Кожна моя кісточка немов перевірила – чи на місці вона.

І коли на мій крик вбігла Кхибра зі словами: «Ви мені товар вирішили зіпсувати!», я змогла розплющити очі.

– Вийди, тролице, ти нам поки що не потрібна.

Кхибра, щось бурмочучи собі під ніс, вийшла. Темний простягнув мені дзеркало. Я взяла його тремтячою рукою і піднесла до обличчя. На мене дивилося моє звичне веснянкувате обличчя зі змученими зеленими очима. Ну, хвала богам, це я. Але потрібно ж зіграти здивування.

– Це я? – брови поповзли здивовано вгору. Я пальцями гладила свої щоки й губи. Немов уперше розглядала руки. Так, під нігтями не завадило б і бруд вичистити.

Я подумки подякувала Акрідені за те, що пов’язка так і залишилася на зап’ясті під рукавом висохлої кофтинки. Хороша магія, хоч і темна. Зате одяг висох, немов спрацював Поцілунок Долі.

– Яарне!..

У намет безшумно увійшов одноокий і вирячився на мене. Ми короткий час витріщалися один на одного. Хотілося сказати, що, так чи інакше, виграю я – у мене два ока. Але не стала грубити. Він тільки-но почав вірити в те, що я рабиня.

– Сонценосні ельфи, – задумливо протягнув Яарн. – Дивина! Одяг ми тобі підберемо, не переймайся.

Настрій покращився. Хоч якийсь проблиск хорошого в цьому проклятому підземеллі. Маг легко підвівся і відкинув шкури. Тільки зараз я помітила, що під ними прихована від сторонніх очей велика скриня. Він дістав широкі чорні суконні штани і довгу, до колін, таку ж чорну сорочку.

– Переодягайся, – радше наказав, ніж сказав, Яарн.

– Не буду! – зніяковіла я.

– Це ще чому? – здивувався темний маг. – Тобі подобається ходити у дранті?

– Ні, – потупилася я. – Я при чоловіках не переодягаюся.

Яарн заіржав, але вийшов, а слідком за ним і маг.

Я швидко скинула з себе лахміття і, перевіривши пов’язку, швидко одягла запропонований одяг. Як і слід було очікувати, штани виявилися довгими, а сорочка – затісною в грудях. Я спритно підвернула штанини і туго зашнурувала воріт сорочки. Коли увійшли Яарн і Ту’Ан-Ех, то я смикала поділ. Один черевик потонув у бочці. Тож я стояла боса на шкурі баранчика і мліла від задоволення: чого гріха таїти, поки ми з Кхиброю тікали від найманців, я встигла ноги збити в кров. Тепер же ж, коли на мені ані синця, ані подряпини, босоніж на шкурі стояти – одне задоволення.

Одноокий покружляв навколо мене, шумно втягуючи повітря.

– Зовсім інша річ, – усміхнувся він.

– А чому ти собі шрами не виведеш, найманець? – запитала я в одноокого. – Якщо Ту’Ан-Ех зміг виростити мені зуб, то він зможе виростити тобі нове око, ще й шрами прибрати.