Читати книгу - "Таємничий суперник, Агата Крісті"

дівчата пішли, я сказав Джуліусу щодуху гнати до Лондона й дорогою розповів усю історію. Ми приїхали до Сохо, маючи великий запас часу, і зустріли надворі містера Картера. Домовившись з ним про все, ми увійшли до будинку й сховалися в ніші за завісою. Полісмен отримав наказ казати, якщо спитають, що до будинку ніхто не входив. Ось і все.

І раптом Томмі зупинився.

На мить запала тиша.

—До речі, — раптом сказав Джуліус, — ти все неправильно зрозумів щодо світлини Джейн. Її справді в мене забрали, але я знайшов її знову.

—Де? — скрикнула Таппенс.

— У тому маленькому сейфі на стіні, у спальні місіс Вандемеєр.

— Я знала, що ти щось знайшов, — дорікнула Таппенс. — Правду кажучи, тому я й запідозрила тебе. Чому не сказав?

— Гадаю, я й сам був трохи підозріливий. Одного разу її вже виманили в мене, тож я вирішив не казати, що повернув її, доки фотограф не зробить дюжину копій!

— Ми всі приховували те чи те, — замислено сказала Таппенс. — Гадаю, це через роботу на секретній службі!

Коли знову настала тиша, містер Картер дістав з кишені маленьку потерту коричневу книжечку.

— Бересфорд щойно сказав, що я не повірив би у провину сера Джеймса Піла Еджертона, якби його не спіймали, так би мовити, на гарячому. Це так. Звісно, доки я не прочитав записів у цій маленькій книжечці, я не зважувався до кінця повірити в дивовижну правду. Ця книжка перейде у власність Скотленд-Ярду, але ніколи не буде оприлюднена. Тривале залучення сера Джеймса до правосуддя робить це небажаним. Але вам, тим, хто знає правду, я пропоную зачитати кілька фрагментів, які проллють світло на неординарну психологію цього видатного чоловіка.

Він розкрив книжечку й став гортати тонкі сторінки.

— «...Вести ці записи — божевілля. Знаю. Це документальний доказ проти мене. Та я ніколи не ухилявся від ризику. І відчуваю термінову потребу висловитися... Цю книжку заберуть лише з мого мертвого тіла...»

«...З раннього віку я усвідомлював, що маю виняткові здібності. Лише дурень применшує свій хист. Сила мого розуму надзвичайно перевищує середню. Я знаю, що народжений досягати успіху. Єдине, що грало проти мене, — моя зовнішність. Я був тихим і непоказним — відверто непримітним...»

«...У дитинстві я чув про знаменитий процес над убивцею. Мене глибоко вразила сила та красномовність адвоката захисту. Уперше я захопився ідеєю застосувати свої таланти саме на цій ниві... Потім став вивчати злочинця в доку... Той був дурень — неймовірно, незбагненно тупий. Навіть красномовство адвоката його навряд чи врятувало б... Я відчував безмежну зневагу до нього... А тоді мені спало на думку, що стандарти у злочинців низькі. Усі вони нікчеми, невдахи, звичайні покидьки цивілізації, які скотились у злочини... Дивно, що люди з інтелектом ніколи не усвідомлювали надзвичайних можливостей злочину... Я бавився цією ідеєю... Яке дивовижне поле, які безмежні перспективи! Від цього мій розум запаморочився...»

«...Я читаю стандартні праці зі злочинів і криміналістики. Усі вони підтверджують мою думку. Дегенерація, хвороби — тільки не свідомий кар’єрний вибір далекоглядної людини. Тоді я замислився. Припустімо, мої найбільш честолюбні плани справдяться — я буду прийнятий до колегії адвокатів і досягну вершин у своїй професії. Піду в політику — скажімо, навіть стану прем’єр-міністром Англії. Що тоді? Чи це і є влада? Обтяжений колегами на кожному кроці, зв’язаний демократичною системою, в якій буду лише номінальною фігурою! Ні, влада, про яку я мріяв, абсолютна! Автократія! Диктатура! І досягти такої влади можна, лише діючи поза законом. Грати на слабкостях людської натури, потім на слабкостях націй — щоб зібрати разом і утримувати величезну організацію й нарешті скинути наявний лад і закон! Ця думка п’янила мене...»

«...Я бачив, що мушу вести подвійне життя. Такий чоловік, як я, неодмінно привертатиме увагу. Я повинен мати успішну кар’єру, яка маскуватиме мою справжню діяльність... Також я повинен виховувати особистість. Я творив себе за зразком відомих королівських адвокатів. Відтворював їхні манери, їхній магнетизм. Якби я мав акторське покликання, то став би найвидатнішим актором у світі! Ніякого маскування, ніякої жирної фарби, ніяких накладних борід! Особистість! Я надягав її, мов рукавичку! А коли скидав її, то ставав собою — тихим, ненав’язливим, таким, як і будь-який інший чоловік. Я назвався містером Брауном. Існують сотні людей з прізвищем Браун — сотні людей, на вигляд зовсім як я...»

«...Я досягнув успіху у своїй фальшивій кар’єрі. Не міг не досягти. Досягну його і в іншому. Такий, як я, не може схибити...»

«...Читаю про життя Наполеона. У нас із ним багато спільного...»

«...Практикуюся в захисті злочинців. Треба піклуватися про своїх людей...»

«...Раз чи двічі я відчував страх. Уперше це було в Італії. Була звана вечеря. На ній був присутній доктор Д., видатний психіатр. Мова зайшла про божевілля. Він сказав: “Величезна кількість людей — божевільні, і ніхто цього не усвідомлює.

Вони й самі цього не усвідомлюють”. Не розумію, чому, кажучи це, він дивився на мене. Дивний у нього був погляд... Мені не сподобалось...»

«...Війна стурбувала мене... Я гадав, вона посприяє моїм планам. Німці такі ефективні. Їхня шпигунська система теж діяла відмінно. На вулицях повно цих хлопців у хакі. Пустоголові молоді бовдури... І все ж я не знаю... Вони виграли війну... Це турбує мене...»

«... Усе йде чудово за планами... Втрутилась одна дівчина — не думаю, що вона справді щось знала... Але ми повинні облишити Естляндію... Більше ніяких ризиків...»

«...Усе йде добре. Втрата пам’яті дратує. Це не може бути обманом. Жодне дівчисько не проведе МЕНЕ!..»

«...29-те... Дуже скоро...»

Містер Картер зупинився.

— Не буду читати подробиці запланованого перевороту. Але є лише два маленькі дописи, які стосуються трьох із вас. У світлі того, що сталося, вони цікаві.

«...Спонукавши дівчину прийти до мене з власної волі, я успішно роззброїв її. Та в неї траплялись інтуїтивні спалахи, які могли бути небезпечними... Її треба прибрати з дороги... Нічого не можу зробити з американцем. Він підозрює й недолюблює мене. Але він не може нічого знати. Я вважаю, що моя броня непробивна... Іноді боюся, що недооцінив іншого хлопця. Він не розумний, але важко відволікти його від фактів...»

Містер Картер згорнув книжечку.

— Видатна людина, — сказав він. — Геній, безумець, хто знає?

Запала тиша.

Потім містер Картер підвівся на ноги.

— Я виголошу для вас тост. За спільне підприємство, яке сповна увінчалося успіхом!

За це випили з радісними вигуками.