Читати книгу - "Убивчий білий, Джоан Роулінг"

програла. Інша команда святкувала перемогу.

Розуміючи, що чоловік цілий вечір її ігноруватиме, і не маючи друзів серед його колег, Робін вирішили не ходити до ресторану з членами команд і їхніми половинами і натомість сама поїхала додому.

Наступного ранку вона виявила Метью на дивані — повністю одягнений, він п’яно хропів. Коли він прокинувся, посварилися. Сварка тривала кілька годин і так нічим не закінчилася. Метью хотів знати, з якого дива Робін помчала тримати Страйка за руцю, адже він має подругу. Робін наполягала, що людина, яка кидає друга наодинці з, можливо, присмертною дитиною,— паскуда.

Сварка ставала чимдалі гострішою і сягнула рівнів злоби, небачених за рік подружньої незгоди. Робін не стрималася і спитала, чи мала вона право на вільний час після того, як десять років дивилася на бундючного Метью на різних спортивних майданчиках. Він на це щиро образився.

— Якщо тобі це не було цікаво, могла сказати!

— А тобі й на думку не спадало, що таке можливо? Бо я маю сприймати всі твої перемоги як свої, так, Метью? В той час як мої досягнення...

— Даруй, а що там у тебе за досягнення? Нагадай,— відповів на це Метью, завдавши удару нижче пояса, на який раніше не наважувався.— Чи ми вважаємо його досягнення твоїми?

Минуло три дні, а вони одне одного так і не пробачили. По сварці Робін усі ночі спала в кімнаті для гостей і вставала рано, щоб піти з дому раніше, ніж Метью вийде з душу. Постійно боліла голова; журбу можна було терпіти на роботі, але щовечора, коли Робін рушала додому, вона поверталася, мов ділянка низького тиску. Мовчазний гнів Метью тиснув на стіни їхньої домівки, і хоч будинок був удвічі більший за всі їхні попередні оселі, він здавався темнішим і тіснішим.

Метью — її чоловік. Вона пообіцяла спробувати. Втомлена, зла, провинна й нещасна, Робін відчувала, що просто чекає, коли станеться щось визначне, що звільнить їх обох — з честю, без брудних сварок, при здоровому глузді. Раз у раз її думки поверталися до весілля, коли Робін дізналася, що Метью видалив повідомлення від Страйка. Від усього серця вона жалкувала, що не пішла ще тоді, коли він не встиг подряпатися об корал, а вона не стала бранкою (як тепер розуміла) боягузливості під маскою співчуття.

Ранком середи Робін саме підходила до Палати громад, думаючи не про прийдешній день, а про свої шлюбні негаразди, коли від поруччя, де юрмилися перші туристи, відділився кремезний чоловік у пальті й рушив до неї. Він був високий і широкоплечий, мав густу сріблясту чуприну й обличчя з глибокими ямами й зморшками. Робін не розуміла, що він іде саме до неї, поки він не заступив їй дорогу, розставивши великі ноги і не даючи пройти.

— Венеціє? На два слова, любонько.

Робін панічно відступила назад, вдивляючись у пласке тверде обличчя, пересипане великими порами. Мабуть, журналіст. Невже впізнав її? Зблизька можна було роздивитися карі лінзи — навіть крізь її окуляри без діоптрій.

— Ти якраз почала працювати на Джаспера Чизвелла, так, любонько? Мені от цікаво, як так сталося. Він багато тобі платить? Давно його знаєш?

— Без коментарів,— відповіла Робін і спробувала обійти чоловіка. Він знову заступив їй шлях. Відчуваючи, як всередині піднімається паніка, Робін твердо сказала: — Пропустіть негайно. Мені треба працювати.

Групка високих молодиків-скандинавів з наплічниками споглядала цю сцену явно стривожено.

— Я просто даю тобі шанс розказати цю історію по-своєму, котику,— тихо сказав нападник.— Подумай. Може, це твій єдиний шанс.

Він відступив. Робін врізалася у своїх можливих рятівників, пройшла далі. «Чорт, чорт, чорт... та хто це такий?»

Пройшовши за металошукач і опинившись у безпеці лункого фойє-кам’яниці, де ходили туди-сюди працівники, вона відійшла вбік і набрала Страйка. Той не взяв слухавки.

— Будь ласка, передзвони терміново,— сказала Робін до автовідповідача.

Вона не пішла ні до кабінету Іззі, ні до лункого простору Порткалліс-гаузу, а натомість рушила в маленьку чайну. Якби прибрати шинквас і касу, приміщення було б схоже на кафедру десь в університеті — шалівка з темного дерева на стінах, ковролін повсюдного лісово-зеленого кольору. Робін узяла кави, сіла за столик під вікном, повісила плащ на спинку стільця і почала

чекати на дзвінок від Страйка. Спокій і затишок чайної зовсім не пом’якшили її знервованості.

Минуло майже три чверті години, перш ніж Страйк передзвонив.

— Вибач, не чув, був у метро,— задихано сказав він.— Потім подзвонив Чизвелл, щойно закінчили говорити. У нас проблеми.

— О Боже, а тепер що? — спитала Робін, відставляючи каву. Шлунок скрутило панікою.

— У «Сані» вирішили, що справа в тобі.

І Робін умить зрозуміла, кого щойно зустріла під Палатою громад: Мітча Патерсона, найнятого газетою детектива.

— Вони почали копати, що нового в житті Чизвелла, а тут ти — красива нова жінка в його приймальні. От вони й пішли дізнаватися, хто ти така. Перший шлюб Чизвелла розвалився через інтрижку на роботі. Біда в тому, що вони швидко довідаються, що ти не його хрещениця. Ой... чорт...

— Що таке?

— Я перший день на двох ногах, а Док Жуан нарешті вирішив піти на зустріч з якоюсь дівулею. Аптекарський сад Челсі, спершу на метро до Слоун-скверу, далі ще пішки. Хай там що,— видихнув він,— у тебе що за погані новини?

— Майже те саме,— відповіла Робін.— Під парламентом на мене щойно напосівся Мітч Патерсон.

— Чорт. Як гадаєш, він тебе впізнав?

— Наче ні, але я не знаю. Мені час забиратися, так? — спитала Робін, споглядаючи кремову стелю з рельєфом у вигляді переплетених кіл.— Можемо поставити сюди когось іншого — Енді чи Барклея.

— Рано,— відповів Страйк.— Якщо ти зникнеш, щойно до тебе підійшов Мітч Патерсон, вони точно вважатимуть, що справа в тобі. Плюс Чизвелл хоче, щоб ти пішла на завтрашній прийом, аби витягнути бруд на Чизвелла з тієї управительки... Елспет, так?.. Трясця! Вибач — у мене тут проблемка, йду по трісках. Док повів дівчину погуляти між кущами. Їй на вигляд років сімнадцять.

— А тобі не потрібен телефон — зробити фото?

— Я надягнув ті окуляри зі вбудованою камерою... о, поїхали,— тихо додав він.— Док вирішив помацати юнку в кущах.

Робін чекала. Почулося дуже тихе клацання.

— А ось і справжні городники,— пробурмотів Страйк.— Це їх вижене на відкрите місце... Так,— провадив він,— зустрінемося під офісом завтра після роботи, до того, як підеш