Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

там вірили Віл і Сім, мені не вірилося, буцімто Деві винна у зловживанні проти мене. Хоч я й із болем усвідомлював, що практично нічого не знаю про жінок, вона завжди була зі мною привітна. Часом навіть мила.

Нíде правди діти, у неї була зловісна репутація. Проте я краще за всіх розумів, як швидко кілька чуток можуть обернутися на повноцінні казки.

Я вважав набагато ймовірнішим, що мій невідомий нападник — це просто ображений студент, якому не cподобалося моє просування в Арканумі. Більшість студентів навчалися роками, перш ніж стати ре’ларами, а мені це вдалося менш ніж за три семестри. Це могла бути навіть людина, що просто ненавиділа едема ру. Я вже не вперше в житті напоровся б так на побиття.

У певному розумінні насправді було байдуже, хто стоїть за атаками. Мені був потрібен спосіб їх зупинити. Я не міг сподіватися, що Віл і Сім стежитимуть за мною до кінця життя.

Мені було потрібне якесь довговічніше рішення. Був потрібен ґрам.

Ґрам — це цікавий витвір рукотворства, вигаданий саме для таких проблем. Це своєрідна симпатична броня, що заважає будь-кому створити зв’язування проти тіла носія. Я не знав, як вони працюють, але знав, що вони існують. А ще знав, де можна з’ясувати, як їх створювати.

***

Коли я підійшов до Кілвінового кабінету, Кілвін підвів погляд. Я побачив, що його скляна піч холодна й темна, і на душі стало легше.

— У тебе, сподіваюся, все гаразд, ре’ларе Квоуте? — запитав він, не підводячись із-за робочого столу. В одній руці він тримав велику скляну півкулю, а в другій — діамантовий стилос.

— Так, майстре Кілвін, — збрехав я.

— Ти думав, що робитимеш наступним? — запитав він. — Бачив розумні сни?

— Я насправді шукав схему ґрама, майстре Кілвін. Але не можу знайти її в жодному закутку та в жодному довіднику.

Кілвін із цікавістю поглянув на мене.

— А навіщо тобі ґрам, ре’ларе Квоуте? Таке бажання свідчить аж ніяк не про довіру до колег-арканістів.

Не знаючи, жартує він чи ні, я вирішив діяти прямо.

— Ми вивчали ковзання на просунутій симпатії. Я тут думав, що, якщо ґрам заперечує зовнішні подібності…

Кілвін тихенько реготнув.

— Дал наганяв на вас страху. Добре. І ти правильно думаєш: ґрам допоміг би захиститися від ковзання… — його темні шалдійські очі серйозно поглянули на мене. — До певної міри. Однак розумний студент мав би просто вивчити урок й уникати ковзання, вживаючи належних запобіжних заходів.

— Я так і збираюся робити, майстре Кілвін, — запевнив я. — Та все ж мені видається, що мати ґрам корисно.

— Це по-своєму так, — визнав Кілвін, кивнувши закудланою головою. — Одначе у зв’язку з ремонтними роботами й виконанням осінніх замовлень нам бракує робочих рук, — він махнув рукою на вікно, з якого виднілася майстерня. — Я не можу виділити на таке жодного працівника. А якби й міг, то є ще проблема вартості. Для ґрамів необхідна тонка робота, а для інкрустації потрібне золото.

— Майстре Кілвін, я волів би зробити ґрам самотужки.

Кілвін хитнув головою.

— Цієї схеми не просто так немає в довідниках. Ти недостатньо далеко просунувся, щоб виготовити його самотужки. Працюючи із сиґалдрією та власною кров’ю, слід бути обережним.

Я відкрив рота, щоб щось сказати, але він перебив мене.

— А ще важливіше те, що потрібну для такого пристрою ­сиґалдрію довіряють лише тим, хто досяг звання ел’те. Руни крові та кістки надто легко застосувати неналежним чином.

Із його тону я здогадався, що суперечками тут нічого не ­досягнеш, тож махнув на це рукою так, ніби мені було бай­дужісінько.

— Нічого страшного, майстре Кілвін. Я можу скоротати час за іншими роботами.

Кілвін широко всміхнувся мені.

— Не сумніваюся, ре’ларе Квоуте. Із великим нетерпінням чекаю на можливість побачити, що ти для мене виготовиш.

Мені блиснула думка.

— Майстре Кілвін, можна мені з цією метою скористатись однією з окремих робочих кімнат? Я не хотів би, щоб усі й кожний зазирали мені через плече, поки я майструватиму.

Тут Кілвін здійняв брови.

— А тепер мені стало вдвічі цікавіше, — він поставив скляну півкулю, звівся на ноги й відсунув шухляду в письмовому столі. — Тобі підійде кімната на першому поверсі? Чи в тебе щось може вибухнути? Якщо так, я віддам тобі кімнату на третьому. Там холодніше, але дах краще підходить для такого.

Я на мить поглянув на Кілвіна, намагаючись вирішити, чи не жартує він.

— Майстре Кілвін, кімната на першому поверсі цілком підійде. Але мені знадобиться маленька плавильна піч і трохи вільного місця для дихання.

Кілвін забурмотів собі під носа, а тоді витягнув ключ.

— Як багато ти дихатимеш? Площа двадцять сьомої кімнати — п’ятсот квадратних футів.

— Цього має бути вдосталь, — запевнив я. — Також мені може знадобитися дозвіл на одержання коштовних металів у Запасах.

Тут Кілвін хихотнув і кивнув, віддаючи мені ключ.

— Я подбаю про це, ре’ларе Квоуте. Із нетерпінням чекаю на те, що ти для мене виготовиш.

***

Те, що доступ до потрібної мені схеми був обмежений, дратувало. Однак завжди є якісь інші способи знайти інформацію, і завжди є люди, які знають більше, ніж мають знати.

Наприклад, я не сумнівався, що виготовляти ґрами вміє Манет. Усі знали, що він е’лір суто номінально. Однак він аж ніяк не міг поділитися цією інформацією зі мною всупереч бажанням Кілвіна. Університет був домівкою Манета тридцять років, і він, напевно, був єдиним студентом, який боявся відрахування більше, ніж я.

Тож мій вибір був обмежений. Я не міг уявити жодного іншого способу роздобути схему самотужки, крім тривалого пошуку в Архівах. Тож, поламавши кілька хвилин мізки в пошуках кращого варіанта, я подався до «Стогу та ячменю».

«Стіг» був не надто поважною корчмою по наш бік річки. Заклад Анкера не був сумнівний у найстрогішому розумінні цього слова — йому просто бракувало пафосу. Він був чистий, але не пахнув квітами, і недорогий, але не дешевий. До Анкера ходили поїсти, випити, послухати музику та іноді — на товариські бійки.

«Стіг» стояв на кілька щаблів нижче. Він був брудніший, музика там не була пріоритетом, а бійки в ньому зазвичай були розвагою лише для одного з учасників.

Прошу зауважити: «Стіг» був не такий страшний, як половина тарбієнських закладів. Але так близько до Університету, мабуть, годі було знайти щось гірше. Тож корчма, хоч і була сумнівною, мала дерев’яну долівку та скляні шибки у вікнах. А відключившись сп’яну та пробудившись без гаманця, можна було задовольнитися тим, що ніхто вас не прирізав і не вкрав заразом ваших черевиків.

Позаяк час іще був ранній, у загальній залі було розсіяно всього кілька людей. Я зрадів, побачивши, що у віддаленому кінці сидить Сліт. Насправді я з ним іще не зустрічався, але знав, хто він такий. Чув історії.

Сліт був одним із тих рідкісних незамінних людей, які мають хист до організації. Судячи з того, що я чув, він періодично ставав студентом останні десять років.

Поки що він розмовляв із якимось знервованим чоловіком,