Читати книгу - "1793"

що з усього цього реальне, але дуже скоро він усе згадав і втрата знову заболіла — так само, як у мить, коли він про це дізнався. Подих перехоплює, він не може вдихнути, а ліва рука пече, горить… Кардель слабко скрикує і розтирає куксу — не допомагає.

Перевертається на живіт. Він ще не звик до тягаря, який носить на лівій руці. Його новий протез з дуба, значно важчий за попередній. Якийсь чужий. Але свою роль виконує. З дубовою рукою важче замахнутися, зате кожен удар несе як не смерть, то каліцтво. Нові зав’язки краще тримають. Тепер уже Кардель так просто не втратить свою дерев’яну руку. Послабив ремінці, щоб кров активніше побігла в обрубку. Овва! Між дерев’яними пальцями застрягли два передні зуби.

Коли нарешті ліва рука трохи ожила й зігрілася, причепив на місце протез і грюкнув у двері:

— Випусти мене, дідько!

З хвилину нічого не чути, потім з-за дверей чоловічий голос обережно питає:

— А ти вже заспокоївся? Я більше не хочу тут бійок, розумієш?

— Що довше ти мене тут тримаєш, то гірше в мене зі спокоєм.

З того боку відсовують щось тяжке, чим підперли двері комори. Кардель прикриває рукою очі від світла й дивиться в залу. На підлозі уламки, розбиті пляшки, черепки. Кардель виходить, сідає на найближчу лавку, що якимось дивом вціліла серед цього безладу, і затуляє обличчя руками. Потім підводить голову — на нього зі стіни витріщається картина Гофбру. Веселий танець смерті.

— Єддо, дай чогось випити. Зараз голова трісне.

Корчмар повертається з кухлем пива.

— Слухай, Карделю, якщо ти маєш намір і далі так бушувати, то більше не приходь. Мені таких гостей не треба. Ти ж розганяєш усіх клієнтів, а ті дохляки, що я наймав замість тебе за порядком стежити, взагалі звільняються, коли ти починаєш свої концерти.

Кардель одним махом випиває все пиво й зітхає.

— Годі, Гансе. Учора пізно ввечері мені повідомили, що дехто помер. І я це тяжко сприйняв. Більше такого не буде. Тепер уже я не маю ні друзів, ні рідних.

Кардель висипав з гаманця все, що там було, — три шилінги й німецький віттен.

— Допиши на мій рахунок збитки, яких я тут наробив. Розплачуся, як тільки одержу гроші. І на цьому буде край нашого знайомства. Хіба пофарбуєш стіни. Набридло, що з мене смерть постійно регоче.

Надворі вже сутеніє. Сонце тільки недавно зійшло, а вже й спустилося за горизонт. Тротуари засипані снігом, а під стінами вже навіть навіяло замети. Ліхтарів на вулицях ще не запалювали, в будинках ще теж не світять — люди збираються біля вікон і намагаються вловити ще хоч трохи світла короткого дня. Холодно. Кардель мусить застебнути камзол — з затоки дме пронизливий вітер. Похмілля ще не минуло, з нього тече піт, намагаючись вивести алкогольну отруту. Серце гупає, неначе молот. Мікель іде вулицею Вестерлонґатан до Рицарської площі, а там повертає праворуч до Слоттсбакена. Якщо пощастить, ще застане в Індебету секретаря Ісака Райнгольда Блума.

Дорогою згадав майже все, що сталося вчора.

Першим це сказав якийсь молодий поліцейський. Хлопчина, напевно, не раз бачив Карделя разом з Вінґе, тож вирішив висловити співчуття. Спершу Кардель нічого не зрозумів, але потім й інші підтвердили: Вінґе помер. Секретар Блум дізнався першим, що в управлінні Привид більше не з’явиться. Хвороба Вінґе посилилася з настанням холодів, і минулої доби він відійшов.

До того часу Кардель уже був п’яний. Новина не була несподіваною, але чомусь він втратив самовладання. Десь глибоко в душі Кардель завжди вірив, що їхня співпраця не закінчиться принаймні до того, як вони дізнаються правду про долю Карла Югана. Саме через цього мерця з Фатбурену Сесіл Вінґе так тримався за життя. Кардель пам’ятав, що пив доти, аж доки йому здалося, що нарешті він потрапив у якесь інше місце, відокремлене від усього світу, достатньо спокійне, щоб там попрощатися з померлим другом. Аж тут до нього заперся якийсь неборака.

Гнів на несправедливість світу й біль утрати запалили Карделя, як торбу з порохом. Він щось сказав, хтось відповів, посипалися удари. Очевидно, під кінець його таки скрутили й кинули в комору, де між мітлами й іншим мотлохом він заснув. Уві сні до нього прийшов Карл Юган. Він встав зі своєї могили на кладовищі церкви Святої Марії і без’язиким ротом, з якого випадали черви, мовив:

— Ви мали довідатися правду, розповісти всім, що зі мною сталося. Ви цього не зробили. Твій товариш уже заплатив за це своїм життям. Ти наступний.

Коли Кардель вийшов з-за рогу церкви Святого Миколая, у лице вдарив такий вітер, що довелося тримати капелюха, аби не злетів. Над Стремменом і Солоним озером під важкими хмарами кружляли снігові вихори. Поліцейське управління вже майже порожнє. Коштів на свічки немає, тож порядок охороняють лише у світлу пору. На щастя, черговий біля дверей підказує, що секретар Блум ще на місці — має багато роботи. Хоча причина може бути і в чомусь іншому, змовницьки додає співрозмовник. Можливо, він просто не хоче топити вдома власними дровами, старий лис.

— Хоча зараз вже міг би й не скупитися.

Кардель не зрозумів останнього глузливого зауваження, але добре й те, що черговий пустив його всередину.

Кабінет Блума забитий книжками й журналами. Груба справді розжарена, сам секретар сидить за столом у самій сорочці з засуканими рукавами. Кардель зайшов навіть без стуку.

— Я вчора ввечері дізнався.

Блум накрив текою аркуш, на якому щойно писав.

— Співчуваю, Карделю. Та й для всіх нас це велика втрата.

Кардель сів на стілець і розстебнув камзол. Прогулянка на морозі його протверезила. Вдруге вже його знову охоплює та давня знайома паніка. Цього разу він до неї готовий, але від цього вона не стає легша. Знову болить відрізана рука, знову його розпирає зсередини. Перед очима біжать чорні крапки. Кардель заплющує очі й намагається дихати спокійно й рівно, щоб заспокоїти шалене серцебиття. Блум тихо чекає, поки Мікель знову прийде до тями.

— Маєш щось випити? — питає Кардель.

Блум червоніє і розгублено моргає.

— Слухай, я розумію ситуацію, і дуже шкода, що так сталося, але мені треба працювати. Я тут кожну хвилину лічу, щоб хоч трохи посп…

— Справді? Ану дай гляну!

Кардель спритно вихопив з-під теки аркуш паперу, над яким застав Блума. Секретар спробував його перехопити, але, звісно, не встиг.

— Якщо чесно, Блуме, це не схоже на протокол, і взагалі на поліцейський документ. Я сказав би, що це лист барону Ройтегольму, у якому ти благаєш його взяти тебе на службу до палацу. «Ваша